Педагог, 68 років

Інтерв’ю з педагогом та завідувачем літературною частиною у ляльковому театрі. У дитинстві жінка відвідувала піонерський театр у Палаці піонерів під керівництвом Романа Віктюка, згодом як завліт та адміністратор працювала у низці львівських театрів. Оповідачка з захопленням розповідає про роботу з дітьми, детально описує специфіку своєї професії і ті обов’язки, які вона виконувала, згадує досвід всеукраїнських семінарів і те, як він вплинув на її роботу. Інтерв’ю містить спогади про колектив театру, про декілька цікавих постановок, у тому числі і для дорослих, а також про музей при театрі.

Запис зроблено 9 жовтня 2013 року поряд з театром. Інтерв’юерка – Марія Антонюк. 

Моя подружка розповіла, що дуже хороший піонерський театр у Львівському палаці, міському Палаці піонерів, а керує тим піонерським театром актор ТЮГу Роман Григорович Віктюк, а я була начувана, що є такий актор і він мені подобався, бо я ходили на вистави, ходили ми з класом і я сама ходила дуже часто, і я спробувала себе туди, мене туди прийняли, я більше любила туди ходити, ніж до школи. Я з нетерпінням чекала, коли закінчиться шкільний день, щоб мені в четвертій годині бути там на заняттях.

Скільки я там працювала, стільки я згадувала добрим словом і його манеру розмовляти з людьми, і його обов’язковість, і його своєрідні хитрощі, без якого не обійдеться ні спілкування з громадськістю, з колективом, він дуже був розумна людина – це Зільберг Леонід Борислвич. Дуже багато я від нього взяла, щодо того, що він сам був, того, на чому він сам, як то кажуть, зів зуби, ну і я тоже навчилася писати якісь папери розумні, ходити по кабінетах, не боятися відкривати широко двері, посміхатися і казати: «Добрий день, я з театру ляльок». І мені відповідали посмішкою і в дитячих садочках, і у школах.

Були дуже приємні, мені приємні дуже семінари, коли я збирала піонервожатих, розказувала і про репертуар театру, і про тих, хто створював вистави, хто писав п’єси. Перед виставами це було обов’язково – виступ педагога. Діти збиралися в залі, виробляли хто що міг, ходили на головах, але коли я з’являлася перед ними і чекала тиші, і потім дуже спокійно, лагідно, приємно і з посмішкою зверталася до них: «Добрий день». Вони мені відповідали і з цього починалося наше спілкування, вони слухали мене дуже уважно.

То, що виносили вони на сцену, на ширму (в театрі ляльок сцена – це ширма), я дітей-глядачів готувала до того, як вільно сприймати, не просто бавитися ляльками, а кожна лялька – це характер, кожна лялька несла свою ідею, свою науку для дітей. Тому актори сприймали мене саме так, я їм допомагала і за кулісами десь щось там підтримати, десь навіть посміхнутися, бо їм було дуже важко. Ширма – це мінус здоров’ю, у них якщо на руці лялька – то значить це таке навантаження на хребет і не дарма вони йдуть в п’ятдесят років вже на пенсію, тому що це навантаження. Тому така підтримка, якась посмішка за ширмою, за кулісами, від мене для них була підтримка.

В мене був репертуар, скажімо, на місяць, художня рада колись була в театрі, художня рада затверджувала репертуар на майбутній місяць, і в залежності від репертуару я йшла в ту чи іншу школу, яка була запланована адміністрацією, і розказувала про цю п’єсу, взагалі про театр, і коли дітки були підготовлені, я намагалася їх переконати, що театр – це не тільки перегляд вистави, а це – свято, якого треба чекати, і він того свята трохи на краще змінюється їх маленьке життя. І вони приходили в святковому вбранні, вони приходили з квітами, і актори це відчували, коли вони після вистави виходили на поклін, а на сцену виходило 10, 20 діточок з квітами, і кожен хотів помацати і руку актора, і ту ляльку. Я так думаю, що це набагато було корисніше, ніж просто перегляд вистави. А іноді в нас були такі екскурсії за куліси, без участі акторів, вони приходили і зустрічалися з тими чи іншими ляльками, з тою чи іншої вистави, і знайомилися з технікою ляльководіння і для них відкривався зовсім інший світ.

Складання репертуару було не тільки художнім керівництвом театру, а і я вкладала не малу частку в ту справу, тому що я безпосередньо спілкувалася з драматургами, вела з ними мову що нам треба, на чому вже, на готовому матеріалі драматургічному, які акценти треба зробити, як діти краще той чи інший момент в п’єсі сприймають. Вони йшли мені на зустріч. Це був Володимир Орлов з Сімферополя, це був Юхим Чеповецький з Києва, це був Богдан Стельмах, ще багато інших драматургів. Я з ними безпосередньо працювала, я зустрічалася з ними. Міністерство культури України, я була дуже вдячна, тому що семінари, які проводилися Міністерством разом з педагогами, завідуючими літературними частинами, режисерами і драматургами України – це була дуже і дуже хороша справа, тому що ми робили спільну справу.

По округу їздили по будинках офіцерів і виступали перед дітьми військових нашого Прикарпатського військового округу. Це дуже важливо було, бо вони мало що бачили в своїх військових містечках. Коли ми приїжджали, вони були дуже нам раді і ми вважали, що це наш обов’язок. На відкритих площадках багато ми виступали в місті, в колгоспах були в сільській місцевості дуже часто, не дивлячись на те, що нас там чекали холодні зали, холодні клуби, і коли актори грали вистави, в них з рота пара йшла, бо там було мінус, може, і мінус навіть, але нижче, як вісім градусів, як це потребує охорона здоров’я.

В нас був такий період, коли Леонід Борисович з Ленінградського інституту театрального привів цілий курс, і вони об’єдналися в одну групу, грали вистави для дітей, але в нас такий період був дуже і дуже цікавий. Вони брали вистави для дорослих. Взагалі, ляльковий театр вважається театром для малечі, а то до нас почали приходити дорослі. Колись в репертуарі театру була «Ніч перед Різдвом», але це було задовго до мого приходу, десь в сімдесяті, на початку вісімдесятих років, а з приходом оцієї Ленінградської групи, яка ставила свої вистави дорослі, поновилася і та вистави «Ніч перед Різдвом», дуже інтересно було, і в тій виставі брали участь ті актори, які колись грали її. Потім «Мадемуазель Нітуш» дуже цікава вистава була, були зроблені спеціально ляльки, запрошувалися художники з Ленінграду, з Києва, запрошувалася хореографи. Здається, що там ляльки і хореограф? Були дуже цікаві вистави саме з тим, що там і хореографічні моменти були, і пластичні якісь цікаві рішення. Молоді актори зробили виставу так само дуже вдалу для дорослих, «Ловите миг удачи». Ну і дитячі вистави були дуже, вони самі були молоді, вони були на одній нозі з тими глядачами, які сиділи в залі, і тому було дуже тісне спілкування і взаєморозуміння театру і сцени. На жаль, потім ця група від нас поїхала і стала працювати в місті Курган, не знаю, чи вони живі зараз як група, як трупа, не знаю, але було шкода з ними розлучатися, бо вони влили якесь друге, третє дихання в репертуар театру, і до нас почали ходити дуже цікаві люди взагалі, не тільки дорослі і малеча, а люди, які відкрили для себе таке нове, зовсім незнане для них дійство як театр ляльок.

Дійсно, актори вміли розказати, є заслужена артистка Людмила Грядова, і Світлана Кабанова, я вже не кажу про Славу Курилко – дівчата дуже хороше розказують про театр і проводять навіть і зустрічі, і  показують, як вони працюють з ляльками, тоже працюють з дітьми. Славік Курилко, ну і багато-багато інших акторів.