Актриса, 85 років

Інтерв’ю з актрисою лялькового театру, яка пам’ятає ще довоєнний Львів і театральне життя періоду німецької окупації. Жінка закінчила театральну студію театру Заньковецької, згодом працювала в театрі юного глядача, потім виїхала до чоловіка в Казахстан, і повернулась уже в театр ляльок. Вона розповідає про своє творче становлення, про корифеїв театру та особливості роботи з лялькою. Розмова містить подробиці повоєнного переслідування представників творчого середовища, які безпосередньо заторкнули оповідачку та її родину, а також опис театрального життя Львова у радянський час.

Запис зроблено 10 жовтня 2013 року вдома у оповідачки. Інтерв’юерка – Марія Антонюк.

Я пішла, рік повчилася, здала екзамени, на другий рік об’ява: «В театрі Заньковецької відкривається театральна студія», а я вже перед тим була в оперному, пішла в балетну студію, вже два роки я там в балеті була, як був Ярославцев (…) А я дуже любила театр, я ще за німців ходила вистави дивилася, Боже, я дивилася ще такий Блаватський був, засновник театру українського, в оперному театрі то було, така Кривицька була знаменита героїня, Кривицька Леся, а Леся потім залишилася і в театрі Заньковецької працювала, Леся Сергіївна Кривицька, знаєте?

У нас які вистави йшли чудові в театрі Заньковецької, Боже, «Маруся Богуславка», «Назар Стодоля», а які актори були Данченко, Серьожи батько, Володя Данченко був актором, він грав Назара, такий красивий, як то масова сцена та от, вечорниці, знаєте, як я вже в студії була, то нас вже на другому курсі, на першому – ні, не дозволяли йти на сцену, а на другому курсі в масовку нас вже брали, то в «Лісовій пісні» в хитонах тих я вже танцювала, там як русалки, знаєте, водяні русалки і польові русалки. А в «Назар Стодоля» там тоже українські танці, я тоже все заводила, бо я була найменша, то я перша все заводила танці ті українські.

Потім ще я грала вже в театрі, як я була на другому чи на третьому курсі, то в нас була така вистава «Історія одного подвигу» про Кузнецова, знаєте, такий був герой руский, ну і я там грала Колю Маленького, такого розвідника малого, то я пам’ятаю сцену з Гаєм, Гай грав Кузнацова, знаєте Олександра Гая? Ото був актор – вищий клас, то я пам’ятаю я забула йому передати пістолет перед сценою, а я маю на сцені передавати йому пістолет, а дивлюся: в мене пістолет в кишені, а я йому не передала, а він мене має давати той пістолет, а він не має, бо він в мене в кишені, я так загубилася, я не знала, що робити. Я так потихеньку підійшла до нього, підсунула йому той пістолет, потім він мені дає (сміється), так реготав потім наді мною, а я такі перелякані очі зробили, знаєте, ото з таким актором грати – то страшно.

В нас був такий режисер, Харченко Василь Іванович, потім він в Київ поїхав, дуже хороший режисер, а потім приїхав з Києва чи Харкова з інституту Івченко Віктор Іларіонович, він потім поїхав до Києва і був на кіностудії, може, Ви знаєте він «Назара Стодолю» там поставив фільм. То він фактично був, Харченко нас приймав, а потім передав нас Івченку, то вже і Мірус, і ми всі група були Івченка, а Харченка група – то була Таня Орленко, і ще там якісь різні. (…) То так як вступали – то десь було до триста чоловік, а прийняли нас стільки, чи двадцять, чи скільки, я не пам’ятаю вже скільки, так прийняли. Я знаю, що і Міруса прийняли, і я пам’ятаю, що він добре зробив етюд якийсь там, а я тоже якийсь метелик там ловила, щось таке пам’ятаю, читала «Мені тринадцятий минало» Шевченко, і що ще, співали якусь пісню, я навіть не пам’ятаю, яку я співала, ну одним словом.

Таня Орленко мені помогла так і мене влаштувала в театр. Там, а тоді там директор Сандович був такий, може, знаєте? А зам. директора був Чорножуков Александр Семенович, дуже хороша людина, тоже росіянин, але дуже добрий. Ну і я там почала грати ролі, а там, то для мене було навіть ближче, ніж Заньковецької театр, бо в Заньковецької я могла грати якісь пару ролей, як Майка та Коля Маленький, таких вистав мало було. А тут – то є ТЮЗ, то є дитячий театр, то якраз такі ролі для мене. (…) В театрі Горького я почала такі ролі файні грати, все так пішло добре, а потім, як поставили виставу, такий був режисер Наумченко, може, Ви чули про нього. Він був без ноги, я не знаю, що то в нього була гангрена, чи що, але він був дуже добрий режисер і до нас так дуже добре відносився, і він поставив в нас виставу «Зайка-зазнайка» в театрі Горького. То Крамаренко Ліда, знаєте, була така артистка, заслужена чи, може, народна, то я вже не знаю, бо я потім поїхала, то я вже не знаю, то вона грала того Зайку-зазнайку, а мені дали роль Лисиці, ну я там видавала.

Там тоді була така колись режисер, Мацкевич, знаєте, то вона була організатор того театру, і той театр починався якраз там з Короленка, і там був бандурист отой Сінглевич, що мав капелу бандуристів, то там, де мій той перший чоловік був, там всі ті хлопці, що їх потім всіх посадили, і там вона починала театр ляльок. То перші актори в тому театрі були, такий був Серант Теодор Михайлович, такий Коляда був, Юрій Єремеєвич, він сам тоже на фронті був. Був зранений страшно, але був хороший актор, він грав Омельку, Омелю, співав все таку пісню, я ніколи не забуду тої пісні: «Ой вітри грізні не війте, ви Омельку пожалійте» (сміється), я його все згадую, так во не раз не сплю, і все собі пригадую, все собі поспіваю потихеньку. Такі були актори. Була така Іванна Милимук, то була жінка Серанта, Іванна Милимук, вона грала тоже файні ролі, такі хлопчачі грала, дівчаток грала.

Театр ляльок – то був філіал театру Горького, то так якби один театр був тоді, потім він вже відділився. Таня каже: «Іди в театр ляльок пока, а там місце освободиться і ти прийдеш до нас в театр Горького». Ну і я пішла в театр ляльок, і Ви знаєте, вони за рік мене навчили, бо фактично ляльку водити – то не так просто. По-перше, то треба привикнути тримати от так руку до вуха, щоб мене було видно там з-за ширми, розумієте, щоб ту ляльку було видно, а то пальцями працювати, от чому в мене такі пальці, а ті пальці мусили працювати: там ричажок, що голову повертає, той ричажок, що очі відкритає, а той ричажок, що рот відкриває – то треба було все вивчити. Я рік вчила. Отой Серант, а чому Серант? Бо я як вчилася в учительській семінарії за німців, то Серант був тоже в учительській семінарії, але він був на старшому курсі, він вже закінчував, а я була перший курс. Але він мене вже знав. Я як прийшла в театр ляльок, він каже: «Славцю, то ти прийшла до нас?» Я кажу: «Так, прийшла». Отак я і попала в театр ляльок.

Янчуков герой був, Боже, то такі актори були! Кіндзерський старий, та там багато таких старих, а жінки були такі актриси, така була Наталія Павловна, забула як її прізвище, вже позабувала ті прізвища. Я мала в кого вчитися, я Вам скажу, в театрі Заньковецької я мала в кого вчитися, а потім і в театрі Горького я мала в кого вчитися, і в театрі ляльок я мала в кого вчитися, бо то були актори – вищий клас. (…) Кадирова хороша актриса була, я її ніколи не забуду в ролі Заньковецької, то її була коронна роль, а потім вона грала ще і Мавку після тої Доценко, Мавку в «Лісовій пісні», а між іншим, як я вчилася в студії, то була така актриса, Доценко, котра грала Мавку, а перед нею ще була така Фаїна Григорівна Гаєнко, вона вперше грала Мавку в «Лісовій пісні». І вона, як я була в студії, вона побачила в мені Мавку. «Щось, - каже, - бачу в тобі дикого, лісового» (сміється). І я до неї приходила додому, вона мене готовила на Мавку.

Бо в нас в студії вчилася директора оперети, то була оперета раніше, то директор оперети був Островський такий Діма, а його жінка Клава вчилася в нас в студії, а потім він поїхав з оперетою в Одесу, і вона з ним поїхала, і вона в Одесі працювала, я не знаю, чи вона жива чи ні, но Діма вроді помер. І в нас ще був такий студієць Мешкіс Коля, він дуже файно вмів танцювати такі ексцентричні танці, то вони з Клавкою все таке танцювали той во, і він тоже поїхав туди за ними в Одесу. Тоді була оперета, потім оперета поїхала і там зробився той руский драмтеатр.