Актриса, 72 роки

Інтерв’ю з актрисою лялькового театру. Жінка прийшла у театр, не маючи освіти, лише згодом закінчила культосвітнє училище. Оповідачка згадує про свою активну залученість в репертуарі, про досвід естрадної роботи, про акторську групу та цікаві постановки. Вона описує складний перебудовний період і подальший вихід театру з кризи, вказує на технічне забезпечення і зміни, які з ним відбулися, з радістю пригадує Клуб творчої молоді, Будинок актора, гастролі та фестиваль, який організовується у її театрі що два роки. 

Запис зроблено 4 жовтня 2013 року на роботі в оповідачки. Інтерв’юерка – Марія Антонюк. 

Я прийшла в театр просто з вулиці – без освіти без ніякої після закінчення школи і прийшла до головного режисера Шурупова, прийшла ким-небудь влаштуватися, не обов’язково навіть актрисою, а просто в театр хотіла, бо ця атмосфера мене дуже зацікавила і я дуже мріяла бути, звичайно, артисткою, але йшла на любе, щоб тільки працювати в цій атмосфері, повторююся. І мене, тоді ми ще були театром разом з ТЮГом, і ми підчинялись їм, і мене повели туди на прослуховування. Я читала, я прочитала і їм сподобалося, мене взяли, дякуючи людям, які в мене повірили, і без освіти, без нічого – просто взяли в театр працювати, і Ви знаєте, так поступово, не дуже багато часу пройшло, десь півроку чи сім місяців, чи вісім, я була так загружена в репертуарі, дуже загружена була, я дуже тим раділа, що я така загружена, що я потрібна театру.

Я Вам скажу, що я працювала в другій групі, у нас була перша і друга група, я не знаю про першу групу, і нічого не можу сказати, там своя атмосфера, в кожному колективі своя атмосфера. В моїй групі була прекрасна атмосфера, прекрасна. Допомагали один одному, хтось захворів – заміняли відразу. У нас була актриса, Тарасьєва, вона грала Івасика, а я грала Зміючку. І так сталося, що вона захворіла і я грала Івасика відразу, такі всі були щасливі, чуть на руках мене не почали носити, що я відразу зіграла того Івасика. А потім доля, це доля така моя, що потім я все життя грала Івасика.

Потім, коли Шурупов поїхав в Ізраїль, і в той період запрошували режисерів, багато запрошували, тому що театр не може бути без режисера, але ми протрималися дуже довго без головного режисера, на запрошених режисерах. Трупи тримали вистави, актори тримали вистави як тільки могли, щоб вони не розсипалися, щоб вони не були старі, не цікаві, актори старалися, як тільки могли.

Кожна прем’єра, на здачу – ні, бо там має бути комісія, має бути із Управління культури. Раніше приходили, якось були більш дружніші театри, приходили актори з ТЮГу, із Заньковецької, із ПрикВО бувшого, приходили на здачу, висказували свою думку про ролі, критикували або казали, що добре, що, як, а тепер такого вже немає.

Ставили вистави класику, найбільше ставили класику: «Царівна Лягушка», бо ми працювали на російській мові, дуже рідко у нас були вистави на українській, але взагалі ми працювали на російській мові от, дуже рідко у нас була вистава на українській, але взагалі ми працювали на російській мові. От «Царівна Лягушка», «Емеля», «Красные дьяволята», такі полотнища ми грали (…). Було датні вистави, то Управління культури, ми до якоїсь дати мусіли, от «Красные дьяволята» ми грали, такі вистави ставилися, щоби до якоїсь дати. От у нас «Тарас» є вистава до Тараса, у нас «Лис Микита» до Франка, так-так, а зараз вже не так, але ми ті вистави граємо, на такі дати граємо.

Я Вам скажу, що коли я тільки прийшла, то ми підлягали до ТЮГу. Тоді у нас був Васільєв, але він дуже мало був, пару років, і що з ним сталося – я навіть тепер і не пам’ятаю. Потім у нас був дуже довго був Шурупов, дуже довго був, і потім він поїхав в Ізраїль, і два роки нікого не було взагалі, і прийшов Синиця директором, і це він у нас так закріпився за нами.

Були такі актори, як Серант, його жінка Милимуж, Бродоцька потім приїхала – вони фундатори театру і вони, то було самодіяльний гурток, вони зробили виставу, і поїхали на фестиваль, і заробили статус відразу, і перше місце, чуть не Гран-прі, раніше не було Гран-прі, і вони заробили статус. Тому і після цього часу театр став набирати-набирати-набирати і став професійним, дали приміщення це – а це був Будинок будівників, тут було кіно вечором, а вдень вони грали вистави. А я тут ще не грала і тут ще було кіно, от таку історію я знаю. Тут була Мацкевич головний режисер, то я вже не знаю скільки років тому.