Головний художник, 72 роки

Інтерв’ю з декоратором, а згодом – художником постановником театру, народним художником України. Розмова розпочалося з його спогадів про прихід на роботу до театру та співпрацю з Євгеном Лисиком. Чоловік згадує про “зоряний” період театру – 60-70-ті роки, коли в ньому працювала плеяда акторів, розповідає про власний досвід, творчі пошуки та виклики у професії. Оповідач згадує про львівську публіку, аналізує вплив радянської влади на кадрову та репертуарну політику, описує свої улюблені роботи і розказує про постановку, яку б він хотів реалізувати, але поки не мав можливості.

Запис було зроблено 4 липня  2013 року на роботі в оповідача. Інтерв`юерка – Марія Антонюк.

Я почув по радіо, що ведеться конкурс в театрі на посаду декораторів, а я тоді вчився на вечірньому, на вечірньому факультеті Політехніки на архітектурі, працював будівельником. А тут треба було би ближче до того, до мистецтва, треба було щось трохи ближче до архітектури. От, і я почув про це і вирішив спробувати. І спробував, і от бачите, який результат, що по сьогоднішній день працюю.

Тут йшла постановка “Дон Карлос”, постановник був такий Олександр Сальман, щось не встигали робити і тут була, на той час декоратор діставав 75 карбованців, дуже напружена робота була, бо прем’єри робилися по плану, 4 в рік точних, а ще 2 капітально відновлених, то 6 прем’єр в році було, а люди працювали надзвичайно так напружено.

Тут ніколи не було якихось поганих стосунків, бо та братія, що тут працювала, якось вони зберігали якусь оту богемну традицію, а то ще конкретно – богемну театральну традицію. Як і тут на малярці, так і після вистави потім в театрі, коли закінчувалася вистава, там уже з тими хлопцями, що працювали на сцені, що працювали акторами, що в балеті, що в хорі. (…) Виставу обговорювали, завжди оцінювалося, якийсь був постійно такий творчий такий якийсь азарт, бажання бачити, бажання щось зробити, бажання щось підказати.

Звичайно, що життя в театрі було особливе. Театр любили, особливо любили, я по нашому театру так можу оцінити. Коли в театрі була якась несподівана, коли несподіванка така появилася в театрі, коли зробився “Спартак”. Бо такі звичайні, вже такі вистави, бо на них, здавалося, що на них і дивляться якось так, як на рутину. А тут несподівано появився “Спартак”, він дістав якесь таке сильне, якесь таке – бомба розірвалася у Львові.

То, що вже стало таким банальним – він то все відсторонив і почав робити образні, образні такі речі. Досить такі міцні. І авторитет його був дійсно потужний такий, що його почали запрошувати в другі театри працювати. От, а з ним було дуже спокійно, бо він був людяний такий, комунікабельний. Ми з ним спілкувалися так як звичайно, і хоч не було так, що він начальник, а ти там повинен сидіти. Навпаки, в нас так було, якесь така, що ми разом шукали. Коли він десь робив якусь роботу, то так обговорювали, як би то зробити, так чи так, слухали музику і так разом находили якісь пошуки, все так розвивалися. І я, фактично, з ним до 91-го року, доки він жив, майже всі роботи, які він робив, я з ним робив, допомагав працювати йому, і макети робити, і все.

Раніше мусила бути, то були такі спущені директиви, де обов’язково мусило бути класичний репертуар, український репертуар, обов’язково російський – то завжди було. Час від часу до якоїсь дати мусили бути якісь такі паровози партійні, які мусіли тягнути. В тому репертуарі завжди з’являлися “Десять днів, що потрясли світ” був у свій час, той же “Ріхард Зорге”, “Мати”, “Героїчна молодість”, от таке було.

Взагалі отой період 60–70-х років був найцікавіший і багатий на таких порядних солістів. Я ще Кармелюка застав. То, що працював Врабель, Дідик, Люб’яний, потім Божко пізніше, потім ще Божко і Лацанич, але то також 68–70-ий роки. То Криницька, тепер от, Чайка Володимира. То ж були такі, такі люди були, з якими, просто одно захоплення було їх слухати і, власне, вони якісь не були вибагливі такі. Вони знали, що вимагати. То що мали – то мали, але віддавалися повністю театру (…) В балеті були такі потужні. Ну, Слободян – то ще дотепер маємо Слободян. І ще був такий Юсупов. Можливо, Ви знаєте про Юсупова Германа? Він не був якогось такого балетного росту, але в ньому було щось таке надзвичайне, що він тільки він вискакував на сцену – і вже діставав аплодисменти. В ньому була така якась така задиристість, така якась: “Я от такий!”. Чи то він в “Спартаку” виходив, чи в “Лебединому озері” принцом виходив – немає значення. І от в ньому щось таке було, такий невисокого росту, такий трохи кріпенький. Ото вміння, вміння енергетично подати себе так.