Соліст опери, 72 роки

Інтерв’ю з оперним співоком, Народним артистом Україні. Оповідач спочатку навчався в музичному училищі, згодом – у консерваторії, звідки потрапив до театру. Чоловік розказує про свій творчий шлях, описує особливості роботи оперного співака, порівнює їх з роботою у оперетті, згадує про гастролі, формування репертуару, стосунки в колективі, матеріальне забезпечення вистав і побутові умови працівників театру. На завершення розповідає про роботу театру в часі реконструкції. 

Запис зроблено 24 червня 2013 року на роботі у оповідача. Інтерв’ юерка  -  Наталія Отріщенко.

От, був прекрасний, я рахую, диригент Луців Юрій, народний артист. Він тепер завкафедрою тут.  Був Арбіт такий, Семен Михайлович, також прекрасний диригент, помер, Царство йому Небесне. Із цих режисерів був Олександр Гай, народний артист Союзу. Він був завоперної підготовки, завкафедри оперної підготовки. Хто там ще був в тій? Тут в ті часи працював Скляренко, здається, в той час. (…) І там були всі, ніби, старші, мого віку такого нікого не було, тільки цей Володя прийшов бас і я. То так, а то ще були, вже були такі, що вже співали. З Києва Ніна Тичинська приїхала, Гавриленко, так вони на рік, на два були старші. Ну, десь ніби мого, нашого віку, бо тоже недавно. А там такі старші були співачки, як Жилкіна, прекрасна була співачка, Криницька, Братківська, бас Луб’яний, от, Шоня Врабель, Ігнатенко – оце такі вже старші хлопці.

Як якийсь музикант сказав: Що в співака має бути на першому місці? Голос. На другому місці? Голос. На третьому місці? Голос. Як ти маєш голос, то тобі пробачають навіть якісь недоліки. Ти співаєш – і тебе слухають. А можна співати як машина, а мусить бути, в голосі ціниться тембр. Якщо ти маєш тембр – тебе будуть слухати. Якщо ти не маєш тембру – ти будеш працювати, але тебе ніде не будуть, ні на концерти брати, ніде. (…) У всякому разі мусить, співак мусить мати голос, при голосі мусить бути тембр. Ясно, що є, як ідеальний варіант, то мусиш бути і артист добрий, і музикант, щоб не впоперек співав, і тембр, і голос, і, ну, то є комплекс. От, одиниці є, щоби. Вони щось тоді добиваються.

Я, як кожний тенор, так само, як я виходив на Рудольфа в «Богемі», там також є в арії «до». Ну, я більш-менш виконував, нічого так, я знаю. Але то той самий варіант, що як я вже взяв «до», то я вже думаю: «Ну, все, слава Богу! Опера скінчилась!» (Сміх). Вже там можна, там вже й «сі» бемоля, «сі» то вже так. А тут стоїш, відкритий сам, бо там десь в ансамблях можна, знаєш, десь ховатись за кожні. А тут сам, голий стоїш, і той, чекають там, ну, там то «до». Ну, неважно, як там. Я вже зараз забув. Як відспівав – вже зовсім інакший стан, бо буває. Ні, як ти чуєш, що ти в такій добрій формі, і ти взяв «до» на розспівці, то ти ще так більш-менш спокійний.

Найстрашніше для співака є той, хто не має діапазону, а співає такі арії, де є, от, наприклад там баритона «ля» бемоль. В баса там «фа» чи «соль». Як то він то має, то він собі одной левой. А так як, переважно найбільше – то переживають тенори. Бо та «до» крайня, вона є як неприродня. Її в природі ніхто не використовує. То є така штучна нота. Знаєте? Як то, є від природи, що має хтось, а є що її наробляють. Але вона є поза природою. Ніколи на тих високих нотах, на «до» ніхто не говорить. Тому-то то є така штучна нота, яка маєш – то прекрасно, а ні – витягнули тебе із діапазону, і ти береш.

Програму, репертуар в театрі планує головний диригент і затверджується на художній раді. Переважно там, якщо є музикант директор, то отак, як був Шелюшко у нас, то він казав: «Ото може бути, а то, ну, нема кому там співати. Ну, є один, а раптом захворіє? І що ми будемо робити?» Розумієте? Репертуар робиться по тому, кого ти маєш. (…) І воно, ну, там щось іде, але нема, бо мусиш мати, от, як Онєгін був Врабель – то Онєгін. От, на його можна було ставити, Онєгін. Як був Луб’яний –  «Борис Годунов» можна було на його ставити. На решту вже не можна ставити.

Шість прем’єр в рік – три балети, три опери. От, так тоді було. Там стоїть спеціально фонд, вносились для Оперного театру на постановочний фонд, був такий. (…) На постановку дають, наприклад, два мільйони. Там входить і нотний, ну, ноти треба написати там все, передрукувати, матерію купити на костюми, фарби на декорації, там, дерево на ті всякі – то все входило в тих два мільйони. 

Знаєте, оперета – це її мусять специфічні співаки співати, які добре грають, добре рухаються, танцюють. А то, що ми співаємо в опері, оперний співак – оперета, то є такий, як важкоатлет. Знаєте, все то робиться в такому, десять раз темпі помалішому. І мають бути специфічні голоси. Як ти там зачнеш співати таким голосом, оперету, то тебе не зрозуміють. Оперети мають, оперети, вони всі такі: «Ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля» (Високим голосом). А він: «Ля-ля-ля-ля» (Низьким голосом).

Шість років ми в цьому, от два, здається, дні – в заньківчан, один день – в «Юності», там, як там оцей, на площі Гагаріна, там той. Ну, то був клуб Гагаріна, будинок культури гарний, і один день на Кузнєцова тут були, за мостом. От так от і розприділялись. Ясно, що то рівень вже не той, бо не можна поставити ті самі декорації на нашу сцену, той самий. Співати там тяжче, бо то не приспособлені вони для. Вони проспособлені для мікрофонного співу, щоби там було. А ти вийшов з свого чогось, думаєш, так якось співаєш там так, ну, але їздили, мусіли. І Любінь Великий, і Трускавець, і Моршин – то все їздили, возили.