Художній керівник, директор, 75 років

Інтерв’ю із художнім керівником та директором театру. Чоловік  розповідає про своє дитяче захоплення театром і про те, яким чином він пов’язав з ним своє життя.  Він згадує про початок роботи театру та окреслює власну філософію, яку у нього закладав. Оповідач перечислює постановки, над якими зараз працює його колектив, вказує на специфіку роботи з ляльками, акцентує на камерності театру, розказує про публіку та львівське театральне середовище. На завершення чоловік вказує на місце лялькового театру в середовищі львівських театрів.

Запис зроблено 25 травня 2013 року на роботі в оповідача. Інтерв’юерка – Антонюк Марія.

Був такий період один – я працював художнім керівником в Парку культури і відпочинку Богдана Хмельницького, там “Романтик”, там центральна естрада, там “зелений театр“, я влаштовував там різні театралізовані свята, заходи, то все, все-одно – це театр. Там треба було писати сценарії, складати. Сценарії я писав, їх друкувало видання таке було “Радянська Росія”, здається так. От, і всі ці свята, які були, особливо народні гуляння на День зими – це все влаштовувалось там, і оформлення було в парку цікаве, це все робили, от, і акторів багато, і мостовиків, от хто тільки хочете. І самодіяльність, яка приймала участь в тому дійстві, все.

В Театрі ляльок була створена студія, такий директор Зільберг, який створив студію, от. Цією студією керували досить такі відомі люди – Сталінські тоді з Оперного театру, може, пам’ятаєте таке прізвище досить відоме, Мацкевич, яка створила цей наш львівський театр – то був знаменитий, чудовий театр, от студія. Але поскільки вони були зайняті, то переважно займався я тим, тою студією. Зільберг запросив з Чехословаччини художника, Яна Погорелова, директора театру, Футаша, щоб вони зробили ляльки, подарували нашому театру ляльки. Ляльки були дуже гарні, красиві, от я собі на згадку зробив, вона не закінчена – от такі були ляльки. Хусточки там жіночі, чоловічі, все воно було дуже гарно, от. Не знаючи мови, з словником я переклав цю п’єсу з словацької на українську, і так поставив, наш випуск поставив виставу, яку назвали “Подарунок з Кошиць”.

А вистави, які ми зараз робимо, у нас маріонетки – це чудові ляльки, красиві ляльки, файно так зроблені, Ви би побачили – не повірили. Це “Снігова королева”, потім працює художник, новий художник з нами, ми з нею працюємо над виставою “Чарівна лампа Аладіна”, потім я з Ельою Босович роблю “Марусю Богуславку”, яку складаємо самі, я складаю тексти і таке от, бо це п’єси такої нема, але от роблю. Потім що ми робимо, ще виставу “Колесо долі”, це інша художниця робить, Оксана Масол. Задумів багато, але встигати це потужності такої нема.

Ну тому що театр камерний, маленький, він диктує свої умови, тут же ж не поставиш будь-яку виставу. От, наприклад, така вистава як “Лікар Айболить”, яка йде зараз, – там же ж всі зайняті з ляльками, а сцена маленька. Там же і море бути, і гори, і все що хочете – зроблено, вирішено. Це все залежить від можливості, і від бачення, і вирішення вистави, коли ти її ставиш, як ти над нею працюєш.

І для мене головне, що все-таки актор, а лялька – це вже як засіб виразності для мене, от. Тому я так виховую зразу так, щоб вони всі були, щоб глядач бачив акторів, щоб вони приймали. І тому, коли навіть ширмова вистава, акторів не видно, вони за лаштунками, я знаходжу таку можливість, дописую, переробляю п’єсу так, щоб все-таки переважно актора бачив глядач.

От, наприклад, от ця вистава “Чарівна ніч”, наприклад, ця “Різдвяна казка”, “Шовкова косиця”. Це був такий Хомик у Львові, закарпатець, викладач, письменник, дуже талановита людина. Ми складали саму ідею, конфлікт, все це оповідання, а він віршував – це вийшла дуже гарна вистава, от з неї (показує фото) от, бачите, така ось вистава. У нас були вистави, оце румунська казка, у нас були вистави, наприклад, як би Вам сказати (гортає буклет), для дорослих, яка принесла нам визнання відразу – “Журавлине пір’я”.

Але все-таки він маленький, але своє приміщення і свого глядача має. Ви знаєте, що діти кажуть? От мені мама недавно якась сказала, каже, мій малий недавно каже: “Пішли в той маленький оперний театр”.

А ще коли тільки починався там театр, вже коли люди до нього починали ходити, так було, що в театрі “заньківчани”, “курбаса” ще були малі діти, то вони всі ходили до нас сюди, тепер повиростали, ходять в свої театри. Бо театр ляльок – це взагалі сходинка для того, щоб трамплін, для того щоб раз, а потім піти в інший театр, коли подоросліли. Наприклад, Український перший дитячий, оцей Молодіжний, потім Заньківчани, потім Опера, ну в такому плані, от.