Завліт, 62 роки

Тоді від червня, червень-липень-серпень – у кожному театрі Львова відбувалися гастролі. Тобто Львів був ну просто весь барвистий від афіш. Я не пам’ятаю вже тих театрів Омський, Томський, Пермський, не Пермський, але різні театри драматичні і музичні приїжджали до Львова на гастролі. (…) Все, що займало мій вільний час – це був театр. Театр імені Марії Заньковецької, і Оперний театр, і театр Совєцької армії – там були прекрасні актори, там були чудові вистави сучасні. Ну час від часу я забігала в польський театр, в театр «Ґаудеамус», він не називався єврейським, але всі знали і там йшли сучасні вистави. От і я себе прекрасно почувала, почувала з цим. Я була в театрі. 

А потім така була форма роботи – розповідати школярам перед ранковою виставою щось. Чи про того композитора, музику якого вони будуть слухати, чи про виставу, зміст вистави, одним словом, ввести дітей в курс подій. 

Відбувалися у нас час від часу концерти. Ігор Васильович Лацанич завжди щось придумував, такі-то концерти-меморіали пам’яті видатних українських співаків минулого, імена яких були незаслужено забуті, то концерт він придумав «Співаємо славу Львову» – він запрошував співаків, які зробили кар’єру десь в інших містах, інших країнах, але отримали освіту у Львові. 

І кінець дня, десь так по п’ятій, заходить в кімнату Лацанич, а я так ніби, знаєте, вже налаштована додому збиратися, а він каже: «Ви знаєте, не прийде людина, яка мала вести концерт – Вам треба вийти на сцену». Як? «Ну, – каже, – Ви ж виходили в неділю до дітей, вийдете зараз, яка Вам різниця?». «Та як яка різниця? Та то зовсім інше. Інший жанр, можна сказати». «Не видумуйте. Ідіть зачешіться, маєте тут щось таке трохи подібне на концертне?». Та я кажу: «Якусь довгу спідницю маю, от ну що з ранкових вистав». «Ото, – каже, – ось Вам програма, ідіть і проведіть концерт». Я пішла і провела. (…) Я потім питалася Ігоря Васильовича, кажу: «Ну як Ви могли мені то довірити?», а він каже: «А я зробив з Вами так, як з усіма: коли я приймаю артистів на роботу, – каже, – ще з самого початку, коли Ви прийшли, я дивлюся: є матеріал чи нема. Як є матеріал, то значить ми з тої людини щось витягнемо, зробимо, якщо вона сама цього захоче. А як нема матеріалу, то, – каже, ¬– я і не приймаю. Я, – каже, – побачив, що у Вас є, і що Ви можете». От, ну і цей, і після того розпочався ще один вид моєї діяльності в театрі – я почала вести концерти.

Ну, обов’язки керівника чи працівника літературної частини, вони є виписані: редагування текстів, створення текстів, зв’язок з радіо і з телебаченням, виступи на радіо і на телебаченні, ось. А ведення концертів – не обов’язково, хіба що ювілеї, ювілеї я також веду, концерти не входять в мої обов’язки, ну екскурсії, може, входять.

Я ще застала період, коли приходили глядачі з підприємств. Тобто профком підприємств закуповував квитки і запрошував своїх працівників на вистави. І так само і діток цих працівників. Потім вся ця система розвалилася, і приходять до нас і організовані глядачі – це переважно на ранкові вистави, бо у нас є працівниця, яка працює зі школами, з дитячими садками, з інститутами, і вона пропонує їм квитки, і вона, і вона, організовує. Тобто організована публіка на ранкові вистави, дитяча публіка. А дорослі глядачі – це вже як складається. І хто ця публіка? Скажімо, в давніші часи, коли були, ну така, така була старша інтеліґенція, яка мала непогану пенсію, на ті часи. Квитки були дешеві порівняно з їхніми пенсіями, і ці люди не могли не прийти на вистави. Вони, я не кажу, що там їх був якийсь великий процент, десять процентів чи там скільки, але треба брати до уваги, що вони приходили. Тепер це зруйнувалося. В людей малі пенсії, квитки дорожчі, і цих глядачів ми маємо дуже мало.

Дітки приходять до театру дуже радо, уже вони ж знають наперед, так, там розповіла представниця театру чи вихователям у садочку, чи вчителям. Потім вчителі і вихователі продовжили роботу, батьки вдома продовжили, і приходять, приходять до театру групами чи п’ять чоловік, чи п’ятнадцять чоловік, чи п’ятдесят чоловік. А в нас ще є, знаєте, організовані глядачі на денні, вечірні вистави з Трускавця. Там є екскурсоводи, які возять відпочиваючих в різні місця Львівщини, в тому числі й до театру. Ну, як, приходять: «ах!», захоплюються (сміється) і потім дивляться виставу. Дітки на ранковій виставі, ну, у них своя реакція, знаєте, дітки крутяться, розмовляють, можуть встати з місця, ну, з ними працюють наші білетери. Підходять, показують, де можна чи не можна. Але все дуже гарно, все в рамках.

«Лебедине озеро» і «Лускунчик» – вони завжди аншлаги, то є класика. Там іще може бути «Баядерка», тепер у нас є «Корсар», у нас є «Дон Кіхот» – оці балети, то такі хітові, народ завжди є. З опер також, оперети завжди збирають публіку, зараз у нас є концерт, який складається з фрагментів з оперет, «Віват, оперета», також завжди ми знаємо також, що публіка буде. Ось. Є опери прекрасні, але публіку менше збирають. Це «Богема» і «Тоска». Чомусь і у нас, і у Києві менше люди йдуть. На жаль, не дуже спішать на українську класику, ну, на жаль, не спішать на «Украдене щастя», хоча це одна з найкращих сучасних українських опер. Я би не сказала, що на «Мойсея» рвуться, але «Мойсей» – тут іде польський глядач і крім того, «Мойсей» має легенду: кошти на постановку цієї опери дав Ватикан. Так, дирекція нашого театру зверталася з листом до Папи Римського Івана Павла ІІ, і після цього кошти були виділені, і Іван Павло ІІ цю оперу поблагословив, і це ми повторюєм, повторюєм, повторюєм, люди такі, одні вже чули це сто разів, а для інших це відкриття. І от власне, гору бере оця цікавість.

Фестиваль, перший фестиваль оперного мистецтва імені Соломії Крушельницької відбувся в 1989-ому році. Його ініціатором був Лацанич. Він задумав цей фестиваль, і він його організував, він його провів. Але в нього була така ідея, він взагалі хотів Львів піднести, як би визволити з провінційності. Тоді ж як було: все головне відбувалося у Москві, Петербурзі і трохи в Києві. І от Ігор Васильович задумав, щоби у нас був і фестиваль, і конкурс, музичний, оперний, от, і поскільки він піднімав на поверхню імена незаслужено забутих співаків, і серед них була Соломія Крушельницька, вона не відразу стала така відома, якою є зараз. То він вирішив: цей конкурс буде імені Соломії Крушельницької. А в дев’яносто першому році, в дев’яносто першому році він провів перший конкурс імені Соломії Крушельницької.