Актриса, 66 років

Інтерв’ю з драматичною актрисою проходило у два етапи. Перша частина розмови будувалась за звичним питальником: жінка розповідала про свій прихід у театр, переїзд з Харкова до Львова, особливості роботи актриси, співпрацю з режисерами та художниками, дитячу публіку, формування репертуару, гастролі, особливості взаємодії з владою та улюблені місця у Львові. Друга частина інтерв’ю була присвячена історії театру загалом (його заснування, харківський, евакуаційний та львівських періоду) і творчої родини актриси зокрема.

Запис зроблено 26 травня 2013 року на роботі у оповідачки. Інтерв’юерка – Антонюк Марія.

Один колектив відрізняється від іншого, там, ну там інакші були люди, там інакші були відносини, тут все інакше було, приходилося звикати до цих відносин, тут до цих людей. І взагалі, я взагалі з східної України, з Харківщини, і мені трошки важко було привикнути до Львова, до західної України, тим більше це ті роки, ну важко було. А потім настільки мені тут було комфортно, що коли я приїжджала у Харків на відпустку, то я кричала, тиждень я витримувала, кричала: ні-ні, я хочу додому, до Львова (сміх). Настільки я полюбила це місто і мені тут все дуже комфортно.

Ми працюємо, у нас є така Бюро організації глядача – люди, які по школах розповсюджують наші квитки: вони приходять в школу, розповідають про виставу, розповсюджують квитки. І постійно ходили школи. Зараз у нас трошки інакше: в нас субота і неділя батьківські дні, в нас ходять з батьками і це дуже цікаво, тому що в неділю виходиш в зал, дивишся, а де ж діти? Там приходить одна дитина, бабця, дід, або тато й мама, і дорослі так само дістають, напевно, я так думаю, задоволення від того, що вони з дітьми. А раніше школи, вечірні вистави, школи в нас були, старші класи.

В ті часи, коли я прийшла в театр, у нас був феноменальний директор, Данило Петрович Годованець, який дійсно, якщо брати на ті часи, зараз це для молоді, вони знають, що це таке – перехідний червоний прапор. У нас був орден, ми був Театр імені Горького, орденоносний, ми мали всесоюзні премії, ми мали всеукраїнські премії, тобто він знав, вмів якось знаходити контакт з владою.

Дитячий театр формує свій репертуар на різні вікові категорії: на маленьких, як ми казали, “горшочники”, потім ідуть перші класи, потім середні, там 5-ий, 7-ий, і старші класи. І от з цього приводу і формувався репертуар. Для зовсім малесеньких робилися такі примітивні казочки типу “Зайчика-хвалька” або “Івасик Телесик”, потім для дітей 1-3 клас також були казочки, але з більшим вже таким, не такі примітивні, про школу в ті часи обов’язково, шкільна тематика мала бути присутня в репертуарі, от. Дуже багато приділялося уваги – ну і зараз також, але менше – програмному матеріалу, завжди ми спілкувалися. В нас була така посада – завліт і завпед – і от завпед, вона більше спілкувалася зі школами, і вона в першу чергу знала, що їх цікавить, який репертуар, що вони вивчають, які твори вивчають, і театр намагався. Ну, таким чином у нас був “Захар Беркут”, “Сто тисяч”, шевченківські якісь речі, про Шевченка ми робили вистави – отак формувався репертуар. Залежно від віку і від запитів школи.

Були у нас вистави, як ми їх називали, це відносно МХАТу московського, у них така “Чайка” – це їхній символ, то ми казали “наша чайка”. В нас була така вистава “Жила-була сироїжка” – казочка, яка йшла дуже довго. Потім у нас така казочка “Зачарований принц”, яка пережила чотири переміни акторів, ішла. Це казочки. А взагалі, ну от в репертуарі, от зараз, наприклад, вистава “Попелюшка” йде 6 років, вистава “Зайчик-хвалько” йде 13 років. Так що невідомо, від чого це залежить – от користується попитом вистава і йде.

З тих 120 ролей там, звичайно, були дуже великі роботи, які дуже були для мене дорогі. Одна з тих таких робіт це була вистава за оповіданням Шолохова “Зухвалець”, маму я там грала, дуже мені подобалась ця робота, потім “Недоросток”, я грала пані Простакову, велика робота, дуже цікаво було, от. Ну і в мене чотири відьми, різні абсолютно, кожна відьма по-своєму, тоже мені цікаво це. Була дуже хороша, невеличка, правда, роль у виставі по роману Федорова “Отчий світильник”: княгиня Ольга, там така драматична сцена була. Я так не можу сказати конкретно, багато було. Комедійних багато ролей, от в “Сто тисяч” я грала жінку героя цього, це дуже така характерна, я взагалі актриса характерна і тому мені багато приходилося грати різних ролей, там навіть та ж сама Лисичка, мені дуже цікаво, тому що дві було в мене Лисички: одна була у “Червоній шапочці”, Чорнобурка там була така, а тепер я граю Лисичку руду в “Зайчику хвальку”. Вони зовсім різні: там були одні пристосування, тут інші пристосування. Так що багато було, багато є що згадати.

Колись раніше ми ходили по школах, читали дітям. От, наприклад, я дуже любила ходити до перших-других класів, приходила, я читала їм якість оповідання, якісь віршики, щось їм розказувати. Це у нас була практика така для акторів. Ми брали уривки з вистав, приїздили в школу, на якісь вечори тематичні, там якогось автора, обов’язково щось ми робили.

Ми є єдиний театр в світі, який працює 92 роки, і від самого початку існування театру ми працюємо українською мовою, ми ніколи не переходили на російську мову. У нас був експеримент, коли ми приїздили у Волгоград чи Воронеж, ми перевивчали, ну це був жах, це був жах, це було жахливо, і ми потім відмовилися від цієї практики. Навіть в Росію приїздили і грали українською мовою. (...)І тут, коли я прийшла сюди, то лишилися ще ті актори, які пам’ятають ті часи з Харкова, які приїхали: це був Янчуков, це був Глина, це Коган – старі такі, старші актори були. А тепер, тепер ми вже стали старшими акторами, тепер ми вчимо молодь (сміх), намагаємося їм допомагати.

Театр був заснований в місті Харкові як Театр казки в 1920 році. Витоки його заснування: серед засновників театру був Скляренко Володимир Михайлович – це один із любимих учнів Курбаса, який був в його лабораторії ще зовсім хлопчиком, 18-20 років йому було, але він, Курбас його дуже цінував, і от в книжці, до речі, про Курбаса там є про нього згадка. І свій час, коли Лесь Курбас почув, що за ним слідкують, що його вже посадили на гачок, він своїх учнів просто від себе відкинув, сказав: “Хлопці, ідіть від мене, не ходіть на заняття”, і таким чином, в той час і Володимира Михайловича Скляренка, він просто, фактично, врятував, бо він знав цю творчу молодь, що її треба рятувати. І він відійшов тоді від Курбаса. Ну і от цей театр почався в 20-му році, він стояв коло витоків його, і там ну був композитор Вимер, Дунаєвський писав для нашого театру в свій час от, і потім він став головним режисером цього театру в свій час. І потім він став головним режисером цього театру. В цьому театрі також працювала його дружина, Титаренко Надія Колестратівна (...) В 41-му, коли почалася війна, театр був евакуйований в Казахстан і там працював, продовжував роботу. Вони, до речі, працювали поряд з театром Заньковецької, той також був там, перевезений туди, і вони до 44-го року були в евакуації. В 44-му році, тоді вже головним режисером був Володимир Михайлович Скляренко, театр переїхав до міста Львова, тому що радянській владі треба було підсилювати патріотичне виховання підростаючого покоління, і Театр юного глядача для цього якраз дуже-дуже підходив. В 44-му році театр переїхав до Львова. Тут відбулася прем’єра виставою “Тарас Шевченко” в постановці Володимира Михайловича Скляренка.