Актриса, 66 років

Інтерв’ю з актрисою лялькового театру. Ще зі шкільних років жінку цікавило драматичне мистецтво, уже навчаючись в інституті вона поступила до театральної студії. Декілька років працювала в Росії, потім перейшла на роботу до Львова. Оповідачка згадує про фундаторів театру, про особливу атмосферу в колективі, специфіку роботи ляльковода, технічне обладнання, найбільш знакові постановки та цікаві, часом курйозні гастролі. Розмова завершується описом улюблених місць у Львові.

Запис зроблено 17 вересня 2013 року вдома у оповідачки. Інтерв’юерка – Марія Антонюк. 

В нас театр як колись було, так і зараз, – ділиться на дві групи, так називаємі. Тому що є вистави, в нас в трупі тоді було шістнадцять чоловік і зараз, по-моєму, також десь так, біля цього. Вистави лялькові не є великі і ставились дві вистави паралельно в одній групі і в другій. Одна група їде там на Сихів, друга група їде в Сокаль або чи якось по району. Або в театрі на стаціонарі працюють. І тоді те саме я попала до групу, де були фундатори театру, вони зачинали театр [19]45-го року. От я вже казала Теодор Михайлович Серент, Анна Павлівна Шейнфельд. До війни вона була зірка Київської оперети, перша дружина письменника Борщагівського, якщо Ви знаєте, той, що «Три тополя на Плющихе» написав кіносценарій. І потім прийшла Бродоцька, Ольга Анатоліївна Джеджора. Вони починали театр.

Як педагог в роботі над образом дуже багато дав Шурупов Михайло Олександрович, колишній головний режисер наш. Він закінчував, вчитися в студії при МХАТі до війни, пройшов всю війну, а потім вони з дружиною залишися тут. Він був при ансамблі військовому він читав, там ставив скечі різні, дружина в нього піаністка була, і вони потім залишилися у Львові. Потім він став головним режисером в нас в театрі і він як педагог був прекрасний в робота над образом, розібрати ті всі ролі розібрати. Він прекрасний, дуже багато дав. Ми всі тепер його згадуємо добрим словом.

Дуже багато Анна Павлівна Шейнфельд, власне, вона мені давала як правильно з голосом працювати, а Ольга Антонівна Джеджора, вона по ляльковеденні дуже багато допомагала і по господарці (…). Такі були відносини. І між ними були якісь інші відносини, очевидно тому що вони всі пройшли війну. Коляда Юрій Єфремович був, він взагалі прекрасний актор, прекрасний, то він мав десь тут ззаду в голові металічну пластинку вставлену. Ми як грали, випускали виставу колись «Мадемуазель Нітуш» і він там грав одного офіцера, вони там сиділи за столом грали. Там цікава вистава була, до речі. Там ляльки кріпилися нагорі і живі руки так, отак в нас було погруддя. Ширма така була, так працювали, то ставив Фрідман, московський режисер, а оформлював – не згадаю, також з Росії режисер – Ушац, Ушац. Він і письменник, і художник – Ушац.

В нас якось люди приходили, ще як прийшов, якщо ти підійшов театру, в основному, так в нас – і тоді людина залишається. Якщо вона може працювати в різних жанрах, тому що в нас немає такого, що це – герой, це – інженю, це – травесті, як в інших театрах. (…) Ти повинен мати набагато більший діапазон, щоб грати і навіть чоловічі ролі, і дівчаток маленьких. Голосові мусить бути, дуже велика амплітуда голосова. 

Навіть же були вистави для дорослих в театрі. Була «Ніч під Різдво», то поставила якраз фундаторка театру Антоніна Наумівна Мацкевич, то ще було поставлено в [19]69-ому році. Перше була, ще колись, то вже я не пам’ятаю, то ще було до мене в п’ятдесяті роки вона ставила «Беду от нежного сердца» Соллогуба, потім «Чортів млин» ставився, «Божественна комедія». Ну той репертуар був майже у всіх лялькових театрах, тоді вони ставили. Потім якийсь період не ставилися вистави для дорослих і знову вирішили попробувати, щоб притягнути дорослого глядача. То поставили «Ніч під Різдво», навіть скоріше, ні, в [19]68-ому році, по-моєму, поставили, бо в [19]69-ому в мене Андрій народився.

Вона учениця Леся Курбаса була, Антоніна Наумівна. Також якось вона прийшла в театр ляльок спонтанно, не знаю яким чином. Чи вони після війни приїхали з чоловіком? Її чоловік художник був Володимир Стишенко. Приїхали сюди і от вони заснували театр ляльок у Львові. Створили його від нуля вже після, в [19]45-ому році. То вона поставили «Ніч під Різдво». Після того запросили, щоб більший був репертуар, ну як одну виставу відіграли ну прийшли глядачі, подивилися один раз. А далі куди йти? Потім запросили, тоді був директором театру Зільберг Леонід Борисович і запросили тоді з Москви Фрідмана і Ушаца. Фрідман режисер, Ушац – художник. Вони ставили «Мадемуазель Нітуш», але там в своєму, були дописані свої тексти, такі більше осучаснені. От і така була співоча така річ, була типу оперети, так як вона і є оперета «Мадемуазель Нітуш». Але дуже цікаво була оформлена, бо коли відривалася завіса, то в залі були аплодисменти, було дуже цікаво. Була обарвлення сцени, цікава була вистава, хороша.

От зараз є прекрасна вистава, прекрасна вистава за Стельмахом "Тарас", от. Коли приходять, коли вдасться привести дітей старших на ту виставу, всі виходять дуже задоволені, дивляться з задоволенням. Але, коли приходять організатори глядача в школи і навіть вчителі: "Як ми підемо в театр ляльок?". Дуже важко зрушити оцю-от інерцію мислення, що от театр ляльок – це мусить бути тільки для найменших. А там як раз така вистава, там більше символи!

Вистава "Таємниця блакитного озера", яка поставлена в [19]68-му році, уявіть собі скільки років виставі! Вистава ще в репертуарі театру, я в ній граю з [19]68-го року і по нинішній день. Крім мене ніхто, немає ні одного виконавця ще з тих старих, бо я ще, це в нас ставив режисер і художник з Кошице з Словакії, в [19]68-му році вони поставили в нас цю виставу, а в якому, в [19]69-му році війська зайшли в Чехію і зв’язки перервалися на цьому (…) "Івасик-Телесик" в нас поставлений. Це взагалі, виставою "Івасик-Телесик" відкривався театр ляльок. І це вже третя постановка в нас зараз, різні режисери, але він так і йде. "Івасик-Телесик" мусить бути обов'язково в театрі. 

Світло було таке, яке було скрізь на той час, дуже примітивне, старалися, були така Ключник Євгенія Іларіонівна у нас художник по світлу тоді, вона старалася все витиснути з тої апаратури, що вона мала і її чоловік був, Коган такий був, художник по світлу, найкращий у Львові, після нього кращого не було, він в цирку працював, він ставив у всіх театрах світло, скрізь, був майстер по світлу; він приходив виставляв їй світло, все, що можна було вона витискала з того світла.

Колись в нас стояв мес такий на сцені, бабіни, не такі бабіни, як вдома бабінник, а от як на радіостудіях були, такий от мес стояв з такими бабінами величезними, от і відтворювався звук, музичне оформлення. Потім вже перенесли на гору, бо ще, коли я прийшла в театр, то ми працювали до четвертої години, а з п’ятої вже починав працювати кінотеатр і в залі, в нас там була, де тепер сидить освітлювач, радіотехнік, то раніше там була кінобудка. І все, відкривалась завіса,  кіноекран і дивилися глядачі фільми.