...

Нові львів’яни та їхнє місто

ID: 263

Мій тато закінчував війну з першим українським фронтом. А вони йшли через Білорусію, Польщу. Тоді говорили,  що у Львові багато вільних квартир. (...) І вони зупинилися в якихось знайомих, а потім там, на Рогатці, батько побачив об'яву: "Продаються дрова", на стовпі. А це був сигнал, що продаються не дрова, а квартира (...) Якийсь поляк - ще з тих, що не встиг виїхати в сорок п’ятому році. Родина їхала, і кидала квартиру, то він був щасливий хоч якимось грошам. Там було симпатичне ліжко, таке як кружево - залізне… І та пічка - зелена, світла. Так ми тут залишилися.
(Інтерв’ю з В.Г., сім’я якої оселилась у Львові у 1945 р., колекція Центру міської історії Центрально-Східної Європи)

У перші роки після війни, Львів був містом, в якому масштабне виселення і заселення відбувалися одночасно. Попри стрімку втрату єврейського та польського населення, повоєнний Львів швидко набував нових мешканців - українців, росіян і радянських євреїв. Уже в липні 1946 року, Київський Центральний Комітет фіксував населення Львова на рівні 352 013 осіб - трохи більше, ніж у 1939 році. Станом на 1949 рік, близько 70% мешканців Львова були приїжджими з інших регіонів Радянського Союзу. Нові львів'яни творили нові ідентичності, проте найсильніше у публічному просторі повоєнних років існувало протиставлення між "місцевими" та "приїжджими" або ж "східняками". Були й інші важливі категорії - такі як партійна приналежність, радянський соціальний статус, досвід життя на окупованій німцями території, досвід військової служби, категорії релігійності, віку, статі і, звичайно, етнічні та мовні відмінності.

Винищення євреїв та переселення поляків в Галичині означало втрату цілих когорт спеціалістів найрізноманітніших професій. Львів був важливим пунктом призначення для масштабної операції з укомплектування кваліфікованих кадрів. Менш ніж через рік після приєднання Львова до УРСР, Київський ЦК направив до міста близько 2000 спеціалістів у галузі промисловості, зв'язку та транспорту; більше 1200 для міліції, судів і прокуратур; і 115 на ключові партійні посади. Пік імміграції припав на 1945 і 1946 роки - в основному це були кадри з Росії, Східної та Центральної України та інших регіонів Радянського Союзу, а також демобілізовані солдати. Вже у жовтні 1944 року, п'ятдесят сім з сімдесяти трьох директорів великих промислових підприємств були приїжджими. Кар’єрні можливості місцевих жителів за нової влади були дуже обмеженими. В основному вони були зайняті на низькооплачуваних роботах, посадах низького рангу або незначних керівних посадах на малих підприємствах.

Вища освіта також була інструментом мобільності: до міста прибувало багато студентів. П'ята частина повоєнного львівського студентства були ветеранами війни. У 1944/1945 навчальному році чисельність студентів першого курсу становила 2 200 осіб. Навчання у Львові не обов'язково було добровільним - так, багато студентів були відправлені до Львова в якості альтернативи до роботи на віддалених шахтах чи заводах.  Місцеві жителі не були виключені з системи вищої освіти. Станом на 1950 рік, майже половина львівських студентів походили з Західної України. Водночас, більшість викладацького складу були приїжджими з інших регіонів СРСР.

Повоєнний Львів також був місцем призначення для внутрішніх біженців, котрі рятувались втечею від голоду 1946-47 рр. Cеред новоприбулих були і ті, хто повертався з німецьких примусових робіт і українці, виселені з Польщі.  Радянський Союз, який зазнав величезних людських втрат, також був зацікавлений у поверненні переміщених війною осіб - в першу чергу для відбудови повоєнної економіки. Домовленість про обов'язкову репатріацію радянських громадян була досягнута на Ялтинській конференції в лютому 1945 року. Умови утримання у таборах для репатріантів були дуже важкими, а їхня доля непевною. В цілому, Львівська область була великим радянським транзитним пунктом, де близько 350 000 репатріантів проходили через дев'ять таборів.

Житловий фонд Львова зазнав відносно невеликих ушкоджень у роки війни – було зруйновано і пошкоджено близько 15% будинків. Повоєнні мігранти заселяли львівські квартири у різний спосіб. Для правомірного заселення був потрібен ордер на житло, який видавався на вільні квартири або після виселення попередніх мешканців. Як зазначає історикиня Галина Боднар, кращі квартири заселяли новоприбулі радянські урядовці, працівники партапарату та служб безпеки, військовослужбовці, юристи, лікарі та ін. Престижними районами міста вважались центральні вулиці, сучасні райони Кастелівки, "Алтайських озер", вулиць Пекарської та Личаківської, а також Професорська колонія. Житлово-квартирний відділ - орган, який видавав ордери на квартири - було створено у листопаді 1944 року при міській раді. Ордер вважався дійсним протягом 10 (а потім 30) днів після його видачі. За цей час потрібно було заселити надану квартиру і передати ордер на зберігання у домоуправу. Попри заборону, траплялись випадки самовільного заселення у квартири.  

У 1945 році з фронту через Львів поверталися солдати радянської армії, частина з яких залишались тут на постійне проживання. Колишні військові поселялися спочатку самі, а пізніше перевозили свої сім’ї. Новоприбулих нерідко підселяли до польських родин, які згодом виїжджали. Офіційно полякам не дозволялось продавати власне житло. Звільнені помешкання описували і передавали на облік міській владі. Водночас, спекуляції на чорному ринку житла мали масовий характер. Житлово-квартирний відділ теж був залучений у ці процеси - очевидці пригадують, що за отримання ордеру на квартиру часто потрібно було заплатити хабар. До літа 1945 року ціна на чорному ринку за право заселитись до умебльованої квартири зросла у 3-4 рази (до 15-20 000 карбованців). Працював також бартер - іноді право на нерухомість та меблі обмінювались на продукти чи інші цінні речі:

Нашу квартиру купив Іван Бойко з Києва. Через те, що такі трансакції не можна було робити за гроші, дав він нам за це наше помешкання багато споживчих продуктів – таких, сяких і різних. Мій батько, який був адвокатом, ретельно ті справи списав і мав цілий список двома мовами – що дістали. За крісло – масло, і так далі. Єдина річ, якої ми не могли виміняти – це фортепіано. Його неможливо було перерахувати ані на сало, ані на інші харчі.
(Спогади Лешека Аллерханда, записані 04.09.2016, колекція Центру міської історії Центрально-Східної Європи)

Попри те, що архітектура Львова майже не постраждала під час війни, населення міста змінилось кардинально. У повоєнні роки формувалось нове суспільство і нові ідентичності Львова, що віддзеркалювали змінні політичні реалії. Вже у наступні три десятиліття, Львів перетворився на великий промисловий центр, який мав стратегічне значення серед інших західноукраїнських міст, і приваблював нових мешканців. Відбувалась стрімка урбанізація - передусім внаслідок міграції українського сільського населення західноукраїнських областей. Урбанізації сприяли з одного боку, промисловий розвиток Львова, що створював додаткові можливості для працевлаштування, а з іншого - привабливість і комфорт життя у місті.  У 50–80-х роках кількість мешканців Львова збільшилась удвічі.

Джерела

1. Галина Боднар "Розкіш і злидні повоєнного Львова, або реалії житлово-побутового повсякдення в омріяному місті", Україна Модерна, (режим доступу від 13.02.2019);
2. "Пошуки дому" у повоєнному Львові. Досвід Підзамче, 1944-1960 - матеріали проекту, колекція Центру міської історії Центрально-Східної Європи;
3. Софія Дяк, "Творення образу Львова як регіонального центру Західної України: радянський проект та його урбаністичне втілення", Схід-Захід:Історико-культурологічний збірник. Випуск 9-10, Харків, 2008;
4. Tarik Cyril Amar, The Paradox of Ukrainian Lviv: A Borderland City between Stalinists, Nazis, and Nationalists, Cornell University Press, 2015.

Місця

Опис

Рогатка

Усі сюжети