...

Театр Гімпля у Львові: його роль в житті єврейської громади та місце в культурному просторі міста

ID: 86

Як пише Дельфін Бехтель (Delphine Bechtel), єврейський театр у Львові поряд із синагогою і банком у різних джерелах згадується як “храм”, тобто священне місце, на яке були скеровані увага і захоплення людей (Bechtel, Le theatre Yiddish…, “Le Yiddish dans la sphere francophone”, 2001, №16, 84). Це було місце зустрічі різних ідентичностей у місті. Незважаючи на різноманіття львівського суспільства, визначеного культурними, національними, соціальними і мовними межами, до театру ходили всі: на виступи трупи Гімпля ходили як асимільовані євреї, так і їдишомовні, як ортодоксальні, так і світські, як заможні, так і небагаті. До прикладу, ті, хто не міг купити білет, дивився спектаклі з вікон чи дахів сусідніх будинків (Weinstock, 50-lecie teatru…, “Chwila”, 1939, №7200, 11), а релігійні євреї відвідували театр майже так часто, як і нерелігійні (Ashendorf, 1964, 2).

Театр Гімпля виконував свого роду транзитну функцію. За 50 років свого існування цьому театру так і не вдалося знайти свою постійну публіку, стабільне приміщення і виховати своє покоління акторів. Талановиті кадри, які свого часу проходили через театр Гімпля, виїжджали за кордон чи переходили в інші трупи. Як влучно зауважив Герман Нарепкін, єврейський театр був радше школою їдишського театрального мистецтва, що виховувала і акторів, і публіку (Narepkin, 1945, 3).

У цій статті ми оглянемо історію театру, його місце в культурному житті Львова, а також зв’язок із містом.

Виникнення та розвиток їдиш-театру в Центрально-Східній Європі

Під поняттям “їдиш-театр” розуміється не просто театр з виставами на їдиші, а трупа, що ставить п’єси їдишських драматургів, які розповідають про життя євреїв ашкеназі. Початок їдиш-театру датують XV ст., коли зароджувалися перші Пурім Шпіль (Snadrow, 1999, 2). Щороку навесні на свято Пурім організовувалися традиційні карнавальні виступи, які були раннім видом єврейських вистав. Вони називалися Пурім-гра (Пурім Шпіль – на їдиші) і походили від подібних традиційних вуличних вистав у Німеччині – Fastnachtspiel. В основі Пурім Шпіль лежить біблійна історія про врятування єврейського народу королевою Естер (більше про Пурім Шпіль можна дізнатися: Береговский, 2001). Типові Пурім Шпіль були представлені аматорськими групами, що ходили від дому до дому, розповідаючи святкову історію спасіння, а в нагороду отримували шматок пирога чи інші ласощі.

Були також професійні артисти, які виконували власні міні-постановки переважно без релігійного змісту. Це були бадхени – блазні на весіллях, які грали маленькі побутові сценки під супровід пісень жартівливого характеру. Бадхенів вважають одними з перших гастролюючих їдиш-артистів (Snadrow, 1999, 3).

Поєднуючи в собі риси бадхенів, проповідників і артистів, часто при корчмах розважали єврейську публіку і бродер-зінгери. Ця нова форма їдиш-вистав народилася в Галичині у II пол. XIX ст. Її засновником вважається Берл Бродер (прізвисько походить від його рідного міста Броди), який разом із іншими весільними артистами створив міні-трупу, з котрою гастролював містечками Галичини. Бродер-зінгери виконували свої власні пісні та монологи – смішні та серйозні – в міських кафе, у винних садах та шинках. Деякі з бродер-зінгерів у сер. XIX ст. увійшли до трупи їдишського драматурга Аврома Гольдфадена. Його виступи у Винних садах в Яссах вважають початком професійного їдиш-театру (більше про бродер-зінгерів: Shtif, 1929).

Усі ці аматорські колективи – і бродер-зінгери, і бадхени, і подорожуючі єврейські артисти, – а також вистави Гольдфадена в Яссах, підготували ґрунт для утворення у Львові професійного єврейського театру.

Поява їдиш-театру у Львові під керівництвом Якова Бер Гімпля

Єврейський театр у Львові постав у 1889 р., отримавши концесію від Галицького намісництва на діяльність протягом 3-х місяців (Weinstock, 50-lecie teatru…, “Chwila”, 1939, №7200, 11). Концесія – юридично закріплений дозвіл на виступи, який повинна була отримати кожна трупа в Габсбурзькій імперії. Зазвичай слід було довго чекати на отримання такого дозволу, однак директор єврейського театру отримав її без проблем як винагороду за багаторічну працю хористом у польському театрі Скарбка (Veyhart, 1968, 1). Вже наприкінці літа 1889 р. вдалося отримати нову концесію, за деякий час ще одну, і, таким чином, єврейський театр у Львові почав діяти на постійній основі, збираючи все більше глядачів із різних верств населення та привертаючи увагу відомих єврейських драматургів і акторів.

Таких швидких успіхів не вдалося би досягти, якби не багаторічний досвід Гімпля на сцені і в театральному житті. Народившись у Львові, Яків Бер Гімпель дуже добре знав і львівську публіку, і львівське культурне середовище. Моделі, які він запозичив у Скарбка, допомогли швидкому розвиткові його власного театру. Як для колишнього диригента хору, спів акторів та музичний супровід вистав мали для Гімпля надважливе значення (Balaban, 1940, 2). Часто він сам займався підбором артистів, прослуховував їх та робив силу-силенну зауважень щодо якості виконання. Його оперети вражали красою та насиченістю звуку, мелодикою співів. Чого, однак, не можна сказати про драматичне мистецтво, якому він приділяв мало уваги, і за що його вистави часто критикували. “Яків Бер Гімпель мав великий музичний талант, – писав у своїх спогадах історик Маєр Балабан (Majer Bałaban), – але до театру (точніше до драми) він майже не мав стосунку” (Balaban, 1940, 2).

Будучи людиною знаною і заможною, Якову Бер Гімплю вдалося не лише швидко заснувати театр і зробити його популярним, але й здобути монополію на їдиш-театр у Львові. Інші трупи, які хотіли також ставити п’єси єврейських авторів, не могли отримати концесії та існували як аматорські колективи (Narepkin, 1945, 4). Театр Гімпля з деякими перервами діяв протягом 50-ти років, за цей час його керівництво змінювалося тричі: спершу син Якова Бера – Самуель Гімпель, згодом внук – Маурицій Гімпель. Гімплі мали не лише театр, вони ще також володіли кінотеатром, тобто були династією бізнесу розваг у Львові (ДАЛО 1/28/1091:36).

Будівля театру: взаємодія з іншими театрами та владою

За час своєї діяльності єврейський театр у Львові змінив кілька приміщень, наймаючи в оренду зали і літні тераси. Все почалося з відкритого майданчика коло шинку “Під сорокою” (чи, за іншими даними, “До сороки-шахрайки”) за адресою вул. Замкова, 13 (Balaban, 1940, 1). Саме там їдиш-театр виступав із сезонними перервами з 1889-го до 1896 р. В саду біля шинку було споруджено дерев’яну сцену і довгі ряди лавок ще задовго до заснування театру Гімпля, тому що “Під сорокою” любили виступати бродер-зінгери. Зручне розміщення цього літнього майданчика приваблювало багато людей поглянути на спектаклі. Крім того, вистави театру Гімпля були дуже популярними серед мешканців міста. У ті дні, коли гралися оперети Гольдфадена, всі місця перед сценою були зайняті, і глядачі сиділи навіть на паркані чи на дахах сусідніх будинків (Balaban, 1940, 2-3).

Нестача вільного простору при корчмі “Під сорокою” змусила Якова Бер Гімпля шукати інше приміщення для своєї трупи. В 1891 р. йому вдалося отримати концесію на виступи в будівлі по вул. Ягеллонська, 11 (суч. Гнатюка) (ДАЛО 3/1/4144:1). Там був розташований старий будинок і дерев’яна галерея, котрі разом могли вмістити 600 глядачів. Однак, воно не стало постійним місцем виступів театру. У зв’язку з поганим станом приміщення і дерев’яного павільйону трупа ще продовжувала час від часу грати в шинку “Під сорокою”. До свого власного приміщення театр перебрався у 1896 р. (ДАЛО 3/1/4144:1).

За зразком літнього майданчика при шинку на вул. Замковій, 13, тут була збудована дерев’яна сцена і поставлені ряди лавок. Для сидячих 3 класи місць: “перший клас” – лавки з вузькою підпоркою для спини, “другий клас” – ті ж лавки, але без підпорок для спини, “третій клас” – збиті з дощок тераси (від 12 до 15 сходинок). Обабіч були розташовані стоячі місця. Про незручність таких дерев’яних терас і курйозні випадки, пов’язані з ними, згадують у своїх спогадах і Маєр Балабан, і Яків Местел (Balaban, 1940, 3; Mestel, 1962, 47). Павільйон на подвір’ї Ягелонської, 11 був придатний лише для виступів у суху погоду. “Коли ж починав падати дощ, то і глядачі, і актори бігли до будинку, який був значно меншим і відповідно міг вмістити лише частину бажаючих. Актори з мокрими зачісками, одягом та зіпсутим гримом мусили продовжувати спектакль, люди штовхалися і юрмились у проходах, а ті, кому не вдалося потрапити до середини, вимагали повернення грошей за білет” (Mestel, 1962, 48).

Крім того, приміщення на Ягелонській, 11 мало ще одну важливу проблему – воно стало предметом суду з його власником Маурицієм Вурмом. Це був єврей із Лондона, який викупив приміщення одразу перед Першою світовою війною і побудував у західному крилі будинку ресторан, кухня якого виходила прямо на подвір’я. Це стало початком конфлікту між Емілем Гімплем та Вурмом (ДАЛО 1/28/1091).

Однак, цей конфлікт перервала Перша світова війна. Про цей період історії театру мало що відомо. Можна лише сказати, що спроба директора Гімпля отримати концесію на діяльність театру від представника російської влади, яка на той час зайняла Львів, була безуспішною. З початком воєнних дій трупа виїхала в Перемишль, де гастролювала, за різними даними, до поч. 20-х рр. (Prizament, 1968).

Після повернення театру до Львова судова тяганина із власником будівлі продовжувалася, що негативно відображалося на якості вистав у той період. Тому було вирішено орендувати приміщення для гри в польського театру “Nowosci”, який був розміщений у приміщенні “Колізею” по вул. Слонечна, 23 (суч. Куліша) (ДАЛО 110/5/80-81; Ashendorf, 1964). Це була велика будівля, де, окрім польського театру, виступали також інші колективи, які гастролювали, у тому числі і єврейські театри. У цьому приміщенні в квітні 1939 р. відбулася велика театральна конференція, на яку з’їхалися культурні діячі з усієї Польщі (Weinstock, 50-lecie teatru…, “Chwila”, 1939, №7200, 11). На одній із секцій обговорювали сучасний стан єврейського театру в державі. Найцікавіші дискусії точилися про репертуар: чи варто вибирати традиційні єврейські п’єси, чи “період Гольдфадена” вже пройшов. Ця конференція пожвавила театральне життя Львова і на декілька днів стала темою номер один для обговорення і для публікацій у місцевих газетах (Weinstock, 50-lecie teatru…, “Chwila”, 1939, №7200, 11).

Актори і публіка

“Актори зазвичай ніколи не мали поваги серед людей. Це була “несолідна професія”. Однак, актори у Львові завжди були людьми поважаними. Оскільки, по-перше, в Галичині взагалі,а у Львові зокрема театр вважали високою культурою. А, по-друге, єврейські актори на рівні з польськими були значними людьми”, – такими словами починає своє дослідження про львівський театр Ісроель Ашендорф (Ashendorf, 1964, 1).

Звільнившись із польського театру, Яків Бер Гімпель зібрав довкола себе досвідчених акторів, які могли б одразу після перших виступів завоювати прихильність публіки. Артисти були і з театру Скарбка, і з мандрівних труп з-поза Галичини, і навіть з Російської імперії (Balaban, 1940, 3). Репертуар, який вони ставили на початку, переважно обмежувався оперетами відомих на той час єврейських драматургів: Гольдфадена “Суламіт”, “Бар Кохба”, “Доктор Альмасадо”, “Шмендрик”, Горовіца “Сабатай Цві”, Шумера “Дві сироти”, Левнера “Єврейка”, “Уріель Акоста”, Каценеленсона “Менахем бен Ісраель”, а також Якова Гордіна, Ландау та інших (Turkov-Grudberg, 1951; Togblat, 1904). Тому для директора важливо було підібрати акторів із добрими вокальними здібностями і навичками.

Через півроку після заснування єврейського театру Яків Бер Гімпель запрошує до себе в трупу юну акторку Берту Каліш, яка починала свою кар’єру в його хорі при театрі Скарбка. Перші її кроки в колективі Гімпля були у виставі Аврома Гольдфадена “Шуламіс”, де вона зіграла дівчинку, що співає відому арію “Підійди до мене, красивий юначе”. Оскільки багато акторів з трупи Гімпля були з-поза Львова, для львівської публіки було особливо важливо бачити цю молоду акторку на сцені. Зарекомендувавши себе, вже дуже скоро Берта Каліш отримала можливість грати головну роль у “Шуламісі”, і відтоді цей спектакль анонсувався: “За участі єврейської дочки Львова Берти Каліш” (Zylberzweig, 1963, 11).

Також варто згадати одного з найяскравіших акторів їдиш-театру Їдла Гутмана, який був чи не єдиний, хто працював у трупі Гімпля майже половину свого життя – 20 років (Zylberzweig, 1931, 469). За час своєї роботи у театрі він був і актором, і сценаристом, і режисером. Рідний брат Їдла Гутмана, Шмуель Гутман, був головним рабином при синагозі Темпль. Сучасники часто порівнювали їх, відзначаючи два різні шляхи до розвитку єврейської культури в суспільстві: один брат – з театральної сцени, інший – з біми (Narepkin, 1945, 6). Між синагогою і театром була непряма конкуренція. Дехто навіть побоювався, що стрімке зростання популярності театру спричинить витіснення релігії на другий план. Заміна релігійних співів, що виконувалися з біми, на сцену їдиш-театру становила перший крок у напрямку секуляризації їдиш-культури, разом зі збереженням традиції канторського співу у виконанні, прийнятному для сучасних євреїв. Ісроель Ашендорф додає: “Хоча публіка в театр ходила зовсім не та, що до синагоги, не така освічена, і хоча театр більше скидався на буду в порівнянні з Темплем, а проте Їдла Гутмана слухали набагато уважніше, ніж його брата: публіка ловила кожне його слово і аплодувала, кричала Браво” (Narepkin, 1945, 6). Маєр Балабан у своїх спогадах зазначає, що Гутман був одним із кількох акторів, які могли грати німецькою мовою (Balaban, 1940, 4).

Знання німецької було важливою навичкою для актора їдиш-театру, оскільки Яків Бер Гімпель ще з самого початку назвав свій театр “єврейсько-німецьким”, що, по суті, означало запровадження “дайчмеризму” (переважання німецької лексики у їдиші, побудова граматики та синтаксису на “німецький манер”). Актори піддавалися гострій критиці, коли їхня мова була далека від справжньої німецької. Особливо це можна простежити у рецензіях на вистави, які рясніли зауваженнями щодо мови вистави: “актори далі продовжують грати на жаргоні, хоча могли би спробувати хоч трішечки наблизитися до німецької”. Про це багато згадує Маєр Балабан, коли критикує “доморощених любителів німецької”, які забувають, що театр таки єврейсько-німецький, а не просто німецький (Balaban, 1940, 3).

Театр Гімпля: від осередку єврейського театрального життя міста до школи і плацдарму для успішної кар’єри єврейських акторів

На початку свого існування їдиш-театр у Львові відігравав помітну роль у культурному житті єврейської громади міста. Вистави відбувалися часто, у трупі грали досвідчені актори, а нові вистави приваблювали велику кількість людей, які часом не поміщалися в залі (Balaban, 1940, 4). Візити Аврома Гольдфадена та його участь у постановках підняли колектив Гімпля на високий рівень. Якову Бер Гімплю відносно легко вдалося отримати дозвіл на утримання театрального залу на вул. Ягеллонській, 11. Є відомості про те, що єврейський колектив зі Львові гастролював містечками Галичини навіть у двох складах (Гельстон, Начало еврейского театра…, “Еврейская Старина”, 2011, №4 (71), 17). А їдишомовна щоденна газета “Тогблат” за 1904 р. подає дані про як мінімум 2 вистави театру Гімпля на тиждень (Togblat, 1904). Однак, поступово ближче до 1910-х рр. кількість вистав зменшується, актори роз’їжджаються, і на противагу колективу Гімпля створюються аматорські колективи. Отже, можемо говорити про їдиш-театр як про осередок єврейського театрального життя приблизно до початку Першої світової війни. Однак, дві значні причини зменшували популярність трупи Гімпля: відтік акторів та невідповідність репертуару потребам часу.

З поч. ХХ ст. до Львова щороку приїжджали режисери з єврейських театрів із інших регіонів Центрально-Східної Європи, Західної Європи та Америки і пропонували роботу у своїх трупах талановитим і перспективним акторам (Mestel, 1962, 50). Таким чином, склад єврейського театру у Львові постійно оновлювався, і директору доводилося шукати все нові кадри. Ось що про це згадує сучасник Міхаель Вейхерт: “Театр Гімпля у Львові був справжньою школою єврейського театрального мистецтва. Майже всі актори, які пізніше роз’їхалися по сценах по всьому світові, проходили через театр Гімпля. Звідти звиклось “витягувати” акторів на роботу; саме туди приїжджали рік за роком директори з Америки, щоб привезти свіжий “товар” для американських ансамблів. Тому трупа при театрі Гімпля часто змінювалася” (Veyhart, 1968, 2).

Зміна складу часто ставала причиною того, що театр втрачав свою популярність, бо якість вистав знижувалася, а публіка не могла звикнути до нових облич. Тому великою увагою глядачів користувалися заїжджі театри: колектив з Вільнюса (“вільнер-трупа”), що вперше прибули до міста з гастролями у 1925 р. (Veyhart, 1968, 3), і варшавський театр “Вікт” на чолі з Зігмундом Турковим та Ідою Камінською. На виступах “Вікту” завжди були аншлаги, люди купували квитки задовго наперед. Варшавський колектив орендував зал на Ягеллонській, 11, і театр Гімпля отримував за це значний прибуток: “Актори могли добре собі жити на відсотки від оренди. А коли “Вікт” поїхав, то актори знову приступили до роботи і знову при пустих залах” (Veyhart, 1968, 3).

Вслід за варшавським театром на поч. 1925 р. до Львова з гастролями завітала вільнюська трупа і знову підірвала репутацію Гімпля. По-перше, вистави “вільнерів” показали, якими примітивними були вистави в театрі Гімпля, і люди зовсім перестали ходити в театр. По-друге, інші трупи, які приїжджали на гастролі до Львова, хоч і мали гірших артистів, але завдяки кращим п’єсам мали дуже добрі прибутки (Veyhart, 1968, 4).

Отже, підсумовуючи, можемо говорити про їдиш-театр Гімпля у Львові як про важливий центр культури для єврейської громади міста. Вистави колективу приваблювали до театру різноманітну публіку, яка могла дивитися найновіші вистави та слухати опери видатного їдиш-драматурга Аврома Гольдфадена. Проте з часом такий репертуар став застарілим, а гастролюючі їдиш-трупи пропонували новіші, сучасніші вистави. Це спричинило до поступового зменшення популярності львівського єврейського театру. З іншого боку, найкращі актори виїжджали з театру Гімпля до провідних світових колективів, де ставали справжніми зірками. Режисери змушені були часто оновлювати склад акторів. Це спричинилося до того, що у міжвоєнний період театр став менш привабливим для єврейської публіки, уступаючи варшавській та вільнюській трупам. Однак, чи могла би ця публіка належним чином оцінити інші театри, коли б протягом десятиліть не виховувалася на виставах колективу Гімпля? І чи дізнався б театральний світ про Берту Каліш, Їдла Гутмана, Пітера Графа, якби не їхній вдалий дебют на сцені львівського їдиш-театру? Відповідь знаходимо у статті Міхаеля Вейхерта про їдиш-театр у Галичині: “Діяльність колективу Гімпля в місті важко переоцінити. Театр Гімпля у Львові був справжньою школою єврейського театрального мистецтва. Майже всі актори, які пізніше роз’їхалися по сценах по всьому світові, проходили через театр Гімпля” (Veyhart, 1968, 1).

Джерела:

  1. Herman Narepkin, Broder-zinger, Gimpel teatr un Vikt / Yizkor-bikher (Galitsia, 1945), 3, 4, 6.
  2. Isroel Ashendorf, Gimpel teater in Lemberg / Yizkor-bikher (Galitsie, 1964), 1, 2.
  3. Mikhael Veyhart, Yidish teater in Galitsie / Yizkor-bikher (Galitsie, 1968), 1-4.
  4. “Togblat” (Lemberg, 1904).
  5. Державний архів Львівської області (ДАЛО) 1/28/1091:36.
  6. ДАЛО 3/1/4144:1.
  7. ДАЛО 110/5/80-81.
  8. Meir Balaban, Zykhroynes vegn yidishn teater in Lemberg un zayn grinder A. Goldfaden, “Yivo Bleter”, 1940, 1-4.
  9. Delphine Bechtel, Le theatre Yiddish Gimpel de Lemberg: une Odyssee oubliee, “Le Yiddish dans la sphere francophone”, 2001, №16, 84.
  10. Isaak Turkov-Grudberg, Yiddish teater in Poyln (Varshe, 1951).
  11. Jakob Mestel, Literatur un teater (New-York, 1962), 47-48, 50.
  12. L. Weinstock, 50-lecie teatru żydowskiego we Lwowie, “Chwila”, 8.04.1939, N7200, 11.
  13. Nahma Snadrow, God, man and devil. Yiddish plays in translation (Syracuse University Press, 1999), 2, 3.
  14. Nokhem Shtif, Di eltere yidishe literatur: Literarishe khrestomatye (Kiev, 1929).
  15. S. Prizament, Yidish teater in Lemberg / Yididsh teater in Europe tsvishn beyde velt milkhomes (New York, 1968).
  16. Z. Zylberzweig, Leksikon fun yidishn teater 1 (New York, 1931), 469.
  17. Z. Zylberzweig, Leksikon fun yidishn teater 4 (New York, 1963), 11.
  18. Иосиф Гельстон, Начало еврейского театра во Львове, “Еврейская Старина”, 2011, №4 (71), 17.
  19. М. Я. Береговский, Пуримшпили. Еврейские народные музыкально-театральные представления (Киев: Дух i Лiтера, 2001), 648 с.
Автор – Оксана Сікорська
Літературний редактор – Юлія Павлишин

Пов'язані історії