"Маргіналізована модерність"
На перший погляд, у міжвоєнний період у новій польській національній державі Львову доводилося вирішувати практично ті самі проблеми, що й у попередні десятиліття. Одначе загальний контекст помітно змінився, створивши цілком нові умови. У Другій Речі Посполитій Львів, витіснений на маргінес економічного і культурного життя, намагався вберегти свій уже набутий статус "сучасного міського центру". Те ж саме можна сказати і про приватне підприємництво. Слід відзначити і важливі зрушення у процесах львівської модернізації. Після Першої світової війни модернізаційні стратегії, застосовувані передовим західним світом, вже "зміцніли" і передбачали широкомасштабні науково-функціональні підходи, які намагалися охопити місто в цілому. Такі тенденції не могли оминути Львова, проте тут, на околиці Центрально-Східної Європи, вони втілювалися, звісно, трохи по-іншому. Образно кажучи, Львів не встиг повністю пройти попередній курс "парової" модернізації, а обставини вже вимагали подальших, більш системних дій. Для Підзамча ситуація складалася не надто добре. До Першої світової війни ця важлива в тогочасних межах міста промислова територія ще могла розраховувати на поступове облаштування та розбудову і навіть на визнання своєї важливої ключової позиції у структурі міста. Більше того, Підзамче могло претендувати на визнання свого принципово модерного, передового характеру, здобути вищий статус і більше уваги міської влади, ніж до того. У новій повоєнній ситуації сприйняття міста з боку влади перейшло на інший рівень і визначалося новими смислами. Від поступового розвитку і "облагородження" міста "від-центру" відбувся стрибок до "опікування" усім містом відразу, до того ж, у розширених межах. Таким чином, упродовж міжвоєнних років Підзамче як "промислова окраїна" загалом отримувало меншу порцію "цивілізаційної" уваги з боку міста, ніж на зламі ХІХ–ХХ століть. Робітнича дільниця опинилася у проміжній "сірій зоні" загальної кон'юнктури міського розвитку: між забезпеченням мінімальних стандартів "цивілізації" в усьому місті та турботами із приєднанням вже приміських сіл. Зрештою, ці два горизонти розвитку мали б зійтися і на Підзамчі, проте, як виявилося вже після війни, промислова "спеціалізація" дільниці, що грала велику роль у розвитку всього Львова, певним чином гальмувала локальний розвиток.
Із перспективи Підзамча прихід нової радянської влади не приніс якихось радикальних змін у його матеріальному ландшафті, як того можна було б очікувати. Радянські чиновники загалом керувалися такими ж категоріями "опіки" і "широкомасштабності", як і польські і, що природно, ще з більшим ентузіазмом. "Родиму пляму" ранньомодерної і "парової" модернізації було вирішено особливо не чіпати, оскільки вона була занадто важлива для міста, а на радикальні перетворення густозабудованих, але все ж таки не найважливіших кварталів не вистачало ресурсів. Очевидно, що простір радянського соціалізму — це не лише нові зразкові мікрорайони чи широкі площі, а й потужне проникнення відповідної ідеології в усі сфери життя. У цьому сенсі Підзамче було майже повністю переформатоване. Ефект ідеологічно-символічної "радянізації" підсилювався насильницьким перекриттям у першу повоєнну декаду комунікативних каналів між тими, хто пам'ятав чи знав старий польсько-австрійський Львів, і тими, хто не мав такого досвіду чи інформації. Проте, якщо для багатьох інших львів'ян "радянський Львів" означав нові зручніші помешкання, широкі проспекти, сучасний транспорт, то підзамчанам залишалася, власне, лише "комуністична праця". Можна припустити, що "радянізація" соціально-виробничих і особистісних зв'язків теж мала багато ознак модерного характеру і сильно змінювала локальний соціальний простір, але підтвердити таку думку потрібно більш детальними дослідженнями.
У такий спосіб, Підзамче остаточно стало заручником і симптомом "навздогінної" "недо-модернізації" Львова, в процесі якої сформувався принципово модерний район, але не було достатньо ресурсів для його послідовного урегулювання.
