Двигун масового насильства
Управління командира поліції безпеки та СД дистрикту Галичина (вул. Вітовського, 55)
Довоєнний вигляд будівлі (більше про будівлю на Інтерактивному Львові)
Будинок на вулиці Пелчинській, 55 (сьогодні — Вітовського) був зведений у 1935—1936 роках для адміністрації Міських електричних закладів. Однак цілком мирне призначення цієї будівлі змінили події Другої світової війни, коли у її стінах почав працювати своєрідний двигун масового насильства у Львові та регіоні. Впродовж 1939—1941 років тут було обласне управління НКВС. А вже з першого дня нацистської окупації будівлю почали займати мобільні підрозділи поліції безпеки та служби безпеки (Sicherheitsdienst - SD), створені перед нападом ІІІ Рейху на СРСР для реалізації "поліцейських заходів" на окупованих територіях, що передбачало, зокрема, масові вбивства євреїв.
Першими підрозділами, що прибули до Львова, були штаб Оперативної групи С (Einsatzgruppe C) під командуванням бригадефюрера СС і генерал—майора поліції Отто Раша та особовий склад підпорядкованих йому Спеціальної команди 4b (Sonderkommando 4a), а також Оперативних команд 5 і 6. Уже 1 липня 1941 року вони розстріляли 100 євреїв на території в’язниці Бригідки, серед жертв був головний міський рабин Єзекіїль Левін. 2 липня 1941 року до Львова прибула також Оперативна команда особливого призначення (Einsatzkommandos z.b.V.) під командуванням оберфюрера СС Ебергарда Шьонгарта, що одразу ж долучилась до антиєврейського насильства.
"О 4.00 2 липня 1941 р. ми прибули до Львова… Незабаром після нашого прибуття ми розстріляли перших євреїв… Я маю невелику схильність, аби стріляти у беззахисних людей, навіть якщо вони є лише євреями"
(із щоденникового запису від 3 липня 1941 року гауптшарфюрера СС Фелікса Ландау, співробітника Айнзацкоманди особливого призначення)
Жертвами Айнзацкоманди особливого призначення були також представники львівської польської інтелігенції, розстріляні на Вулецьких пагорбах у ніч з 3 на 4 липня 1941 року. У ті ж дні на стадіоні на вулиці Пелчинській, за наказом Раша, зібрали близько 2 тисяч євреїв. Частину з них (лікарів, інженерів, електромеханіків, водіїв) після знущань відпустили, а щонайменше 1 400 осіб розстріляли 5 липня 1941 року в Білогірському лісі на околиці Львова. За період з 21 по 31 липня 1941 року співробітники Айнзацкоманди особливого призначення вбили 1 726 осіб. Більшість цих жертв були євреями, яких розстріляли у Кривчицькому лісі під час так званих "днів Петлюри" (25—26 липня 1941 року).
У вересні 1941 року було сформоване стаціонарне управління командира поліції безпеки та СД дистрикту "Галичина" (Kommandeur der Sicherheitspolizei und des SD im Distrikt Galizien), яке почергово очолювали штурмбанфюрер СС Гельмут Танцман, гауптштурмфюрер Ріхард Ульбінг та оберштурмбанфюрер Йозеф Вітіска. Управління складалося з п'яти відділів та близько 400 співробітників. Понад половина з них працювала у п'ятому відділі (гестапо) під керівництвом гауптштурмфюрера СС Курта Ставіцкі, якого вважають одним із головних винуватців Голокосту львівських євреїв. У структурі підпорядкованого йому відділу діяв окремий підвідділ з "єврейського питання". У різний час він складався з 5—6 співробітників. Наслідком діяльності управління поліції безпеки та СД були арешти близько 200 осіб щомісяця, більшість з яких страчували або депортували до концтаборів.
Співробітники Оперативної групи С у внутрішньому дворі будинку на Пелчинській, 55
Під час нацистської окупації внутрішнє подвір'я будинку на вулиці Пелчинській вимостили надгробками з єврейського кладовища, до чого залучали робітників—євреїв. Дехто з євреїв тимчасово працював як обслуговуючий персонал. Вони носили спеціальні ідентифікаційні пов’язки із написом "S.P." (скорочено від Sicherheitspolizei — поліція безпеки).
"Мені відомо, що німецькі кати щоденно знищували велику кількість людей… Німецькі кати після розправи приходили в столову, пили алкоголь і в стані сп'яніння вчиняли дебош, били євреїв, які також тимчасово працювали на кухні, пиятики були систематичними" (зі свідчень від 13 вересня 1944 року Софії Гавінової, працівниці кухні при управління поліції безпеки та СД)
Фрагмент виставки на вулиці Вітовського
Після повторного вступу до Львова частин Червоної армії у будівлі на вулиці Пелчинській знову розмістили обласне управління НКВС. Сьогодні тут розміщене управління Служби безпеки України.
Цитадель
Шталаг № 328
Цитадель – фортифікаційний комплекс, зведений у середині ХІХ ст., місце почергового розміщення австро—угорських, українських, польських та радянських гарнізонів. У червні 1941 року цю територію зайняли німецькі військові і вже з липня почали використовувати її для утримання радянських військовополонених. Спершу тут був розміщений фронтовий збірний пункт № 18, а відтак стаціонарний табір для рядового та сержантського складу – шталаг № 328. Комендантом останнього був майор Блют. Територію оточили 2,5—метровою дощаною огорожею, по якому зверху натягнули 4 ряди колючого дроту. Так само двома рядами колючого дроту висотою 3,5 метри були оточені також всі будівлі на території табору. До осені 1941 року військовополонених утримували під відкритим небом, потім почали переводити до казарм. Голод, наслідки поранень, антисанітарні умови, поширення інфекційних хвороб призвели до високої смертності. Військовополонені божеволіли від відсутності нормального харчування – об’їдали листя та кору з дерев, ловили котів та собак, які випадково забрідали на територію Цитаделі; у пошуках чогось їстівного копирсались у купах сміття. Епідемія висипного тифу восени 1941 року забирала кількасот життів щодня. Медичного обслуговування практично не було, хоча в шталазі й діяв лазарет, а ще один, так званий резервний, був розташований у колишньому жіночому монастирі Св. Мокрини. Проте відсутність ліків робила безнадійними перспективи тих, хто туди потрапляв. Померлих вивозили і ховали на Янівському цвинтарі.
Конвоювання групи радянських військовополонених через площу Бернардинську (сучасна площа Соборна) у напрямку Цитаделі
"Всіх полонених солдатів Червоної армії розмістили на Цитаделі, закрили та покинули помирати від спраги та голоду. Їхні крики було чути ще дуже довгий час" (зі спогадів Гелен Магут)
Казарми, в яких з осені 1941 року утримували радянських військовополонених
Робочі команди військовополонених виконували різні примусові роботи у місті. За порушення режиму ув’язнених карали побиттям або стратою. Із самих військовополонених було створено табірну поліцію чисельністю близько 60 осіб, яку очолив колишній командир Червоної армії Андрій Якушев (у 1977 році його засудили до вищої міри покарання на публічному судовому процесі, що відбувся у філіалі окружного Будинку офіцерів у Львові). Від решти військовополонених поліцейські відрізнялися перефарбованою у синій колір уніформою, нарукавною пов’язкою з літерою "P" (тобто Polizei – поліція). Жили вони в привілейованих умовах, отримували, приміром, краще харчування і мали змогу відвідувати борделі, а тому стали надійним інструментом для підтримання жорстокого режиму.
Із кожної нової партії військовополонених, що прибувала до шталагу, виділяли командирів, політпрацівників та євреїв, яких деякий час утримували у ще гірших умовах, а потім розстрілювали в Лисиницькому лісі на околиці Львова. При цьому євреїв утримували окремо, у так званому карцері у підвалі казарми, а інших у "башті смерті", як її прозвали самі військовополонені.
Так звана "Вежа смерті"
"При прибутті в табір нової партії радянських військовополонених проводили відбір командирів, політпрацівників, комуністів, комсомольців та осіб єврейської національності шляхом обходу і огляду по зовнішньому вигляду шеренг військовополонених, які стояли на табірній площі. Відібраних осіб ми запроторювали в спеціальні приміщення табору. Після цього всіх допитували, мені також доводилось брати участь в допитах, а потім періодично їх на автомобілях вивозили на розстріл" (із протоколу допиту коменданта табірної поліції Андрія Якушева від 1 червня 1976 року)
Фрагмент виставки на Цитаделі
За післявоєнними радянськими підрахунками, у 1941—1944 роках через шталаг пройшло 284 000 військовополонених, із яких половина загинули. Очевидно, ці дані значно перебільшені. Відомо, що плановане пристосування будівель на Цитаделі для розміщення 12 000 військовополонених не реалізували. Тож вони були розраховані на максимум 10 000 осіб. За свідченнями полковника Фелікса Генкера, який з вересня 1941 року командував усіма таборами для військовополонених у дистрикті "Галичина", тут одночасно утримували 8 000 осіб. Чисельність військовополонених постійно змінювалась і залежала, у тому числі, від ситуації на фронті. Станом на квітень 1942 року тут нараховувалось 2 900 осіб, у червні – 1 500, а у серпні, коли почали прибувати військовополонені з так званого Барвінківського котла, – вже 5 600. Через відсутність статистичних даних за весь період функціонування шталагу, конкретизувати кількість його жертв на цьому етапі дослідження неможливо.
Більшість тих, кому вдалося вижити, згодом відправляли до таборів на території Німеччини. З 1942 року в шталазі утримували французьких і бельгійських, а з 1943 року – італійських військовополонених. Умови їх утримання були значно легшими. Навіть обслуговувати їх повинні були радянські військовополонені, приміром, як вантажники.
Тюрма на Лонцького
В'язниця управління командира поліції безпеки та СД (вул. Бандери, 1)
Будівлю №1 на вулиці Сапіги, 1 (або на вулиці Лонцького — сучасній Брюллова) почали зводити у кінці ХІХ століття як казарми австро—угорської жандармерії, а вже з 1920—х років її використовували як місце ув'язнення. У 1939—1941 роках тут була слідча в'язниця НКДБ. Крім неї у Львові було ще три подібні установи на вулицях Городоцькій, Яховича (сучасна вулиця Кучера) та Замарстинівській. Після нападу ІІІ Райху на СРСР та чере небажання радянського керівництва залишати політичних в'язнів на окупованій території, відбулися їх масові вбивства. У чотирьох львівських в'язницях вбили до 2 752 особи, 362 з них – у тюрмі на Лонцького.
Німецькі військові у внутрішньому дворі в'язниці на Лонцького
Нацистська пропаганда використала це як привід для виправдання антиєврейського насильства, що відбувалося у перші дні після окупації міста, відомого в історіографії Голокосту під назвою "Львівський погром". Насправді йдеться про серію різних актів насильства, що відбувалися одночасно у міському просторі і винуватцями яких були німецькі військові та есесівці, службовці щойно сформованої української міліції, кримінальні злочинці і пересічні львів'яни різного віку, статі та етнічного походження. Євреїв затримували на вулицях або у їхніх помешканнях та конвоювали до міських в'язниць, де змушували ексгумувати тіла вбитих політичних в'язнів, та завдавали їм фізичного і психологічного насильства. Одним із епіцентрів подій стала тюрма на Лонцького. Загалом під час погрому вбили щонайменше 200 євреїв, половину з яких розстріляли у в'язниці Бригідки 1 липня 1941 року. Неможливо встановити точну кількість побитих, покалічених, зґвалтованих, пограбованих, проте йдеться про кілька тисяч осіб.
Сцени антиєврейського насильства біля в'язниці
25—26 липня 1941 року, під час так званих "днів Петлюри", затриманих євреїв зі всього міста зводили на внутрішнє подвір'я тюрми на Лонцького. Звідси їх відправляли до Кривчицького лісу, де розстрілювали. Загалом загинуло від 1 000 до 1 500 осіб.
"Цього разу євреїв з усього міста, чоловіків, жінок і дітей привели на в'язничне подвір'я по вулиці Лонцького, де відбулася різня. Вбивали залізними прутами, тіла плюндрували жахливим чином, діти гинули на очах у батьків, а батьки на очах у дітей […] Я бачив сотні знайомих колег, я був німим свідком їхніх мук, а усвідомлення того, що я не в стані їм ніяк допомогти, було для мене жахливим" (зі свідчень Якуба Денкеля від 1945 року)
Фрагмент виставки на площі Шашкевича
Упродовж всього періоду нацистської окупації тут і надалі діяла в’язниця, підпорядкована управлінню командира поліції безпеки та СД в дистрикті “Галичина”. Постійно в ній утримували близько 600 осіб – євреїв та тих, хто їм допомагав, учасників антинацистського спротиву тощо. Звідси їх депортували до нацистських концтаборів або щопонеділка та щочетверга вивозили до місць розстрілу. Водночас тюрму на Лонцького використовували як тимчасовий збірний пункт для євреїв перед їх масовим вбивством, приміром, у листопаді—грудні 1941 року. Їх змушували виконувати будівельні роботи на території в'язниці, наприклад, вимостити внутрішнє подвір'я надгробками з єврейського кладовища. Дехто з євреїв працював як обслуговуючий персонал. Як от в'язничний лікар Леопольд Бодек. Також, 26 жовтня 1941 року тут почали утримувати 100 єврейських ремісників, які працювали для потреб поліції безпеки та СД. Їхні сім'ї стратили.
"Того самого дня привезено на 3 автомобілях одяг розстріляних. Упізнав черевички моїх дітей (6— і 2—річних хлопців), які сам зробив, плащ та сумку дружини, і ковдру, в яку зранку загорнула дитину" (зі свідчень шевця Ісаака Вайсера від червня 1946 року)
У липні 1944 року, напередодні вступу до міста Червоної армії, декого з єврейських ремісників вивезли разом з співробітниками поліції безпеки та СД до Кракова. Однак більшість розстріляли на в’язничному подвір’ї, після чого їхні тіла вивезли у невідомому напрямку.
.
Місце утримання євреїв з іноземним громадянством (сучасна вулиця Бандери, 59)
Серед євреїв, які опинились у Львові під час нацистської окупації, окрім польських та радянських, були громадяни таких держав, як США чи Палестина (під мандатом Великої Британії). На відміну від євреїв—громадян Угорщини, Румунії та Чехословаччини, яких трактували аналогічно з місцевими, ставлення окупаційної адміністрації до них було більш поблажливим. Звісно, це не завжди могло убезпечити їх від перспективи стати жертвами нацистського насильства. Так, наприкінці 1942 року близько 40 євреїв—громадян США затримали і відправили до тюрми на Лонцького, звідки вони вже не повернулись.
Розпорядження про реєстрацію іноземних громадян у Львові
"Дістав американські документи з Нікарагуа в 1941 році перед самим вибухом німецько—радянської війни. Німці шанували ті папери хіба таким чином, що не мусив носити пов’язки та мешкати в єврейській дільниці. Разом з батьком, матір'ю та сестрою мешкали поза гетто до 1943 р." (зі свідчень Давида Вайнштока від 30 червня 1947 року)
У березні 1943 року всіх євреїв, що мали подібне громадянство, змусили переселитись до будинку №59 на вулиці Сапіги (сучасна вулиця Бандери). Загалом тут утримували 175 осіб включно з дітьми. Звідси чоловікам дозволяли виходити лише на роботу, а жінкам у визначені години – за покупками. Із травня 1943 року молоді віком до 23 років заборонили покидати будинок через побоювання спротиву з їх боку. Їм обіцяли, що відправлять до Франції, проте насправді 5 липня 1943 року всіх депортували до концтабору Берген—Бельзен.
Місце порятунку
Взуттєва фабрика "Солід" (вул. Шевська, 16)
Будинок № 16 на вулиці Трибунальській (сьогодні — Шевська), відомий як кам’яниця Крохмалевичівська, набув сучасного вигляду на зламі ХІХ—ХХ століть. У 1940 році тут розмістив свою адміністрацію кооператив “Паризька комуна”, який продовжив діяти під час нацистської окупації під назвою “Взуття”. Йому підпорядковувались львівські взуттєві майстерні. Одна з них існувала у цьому ж будинку. Восени 1941 року тут почала діяти взуттєва фабрика “Солід” (Deutsche Schuhfabrik Solid). Її власником став Йоан Петерс, етнічний німець та греко—католицький монах. Відтак, попри офіційну роботу на забезпечення німецьких військових потреб, фабрика паралельно використовувалась для матеріального забезпечення УГКЦ.
"Шевських робітників прийме негайно фабрика обуви «Солід», Львів, Трибунальська 16" (з оголошення в газеті "Львівські вісті" від 15 травня 1942 року)
На фабриці працювали вільнонаймані працівники, греко—католицькі монахи та єврейські робітники з Львівського гетто. Серед останніх були Хаскель, Якоб та Даня Геллери, Соломон Гільфер, Абрагам, Фейґа та Анна Фінки. Щовечора після роботи вони змушені були повертатися до гетто. Геллери жили на вулиці Якоба Германа, 6 (сучасна вулиця Лемківська), Гільфер – на вулиці Ренкодзельнічій, 13 (Реміснича). У грудні 1942 року Петерса заарештувала СД і депортувала до концтабору Дахау, а фабричне приміщення конфіскували. Проте УГКЦ вдалося повернути її під свій контроль за допомогою хабаря і зробити одним із осередків у мережі порятунку євреїв, організованій митрополитом Андреєм Шептицьким, завдяки якій вдалося вижити щонайменше 150 особам.
Облікова картка на працівника "Соліду" Хаскеля Геллера
Серед єврейських робітників "Соліду" найкраще задокументована історія сім'ї Фінків. Спершу Абраuам, а потім Фейґа та Анна працевлаштувались на фабриці за посередництвом Володимира Качмарського, технічного директора та свого довоєнного знайомого. Після того як 5 січня 1943 року у Львівському гетто розпочалась чергова "акція", у ході якої захопили та вбили 10 тисяч євреїв, сім'я Фінків, включно з 9—річною Беллою, почала постійно перебувати в приміщенні фабрики. Тут до їхнього порятунку долучились греко—католицькі монахи, передусім Лазар Шиян та Теодозій Цибрівський. Вони забезпечували їх продуктами, ліками, попереджали про небезпеку та підтримували морально.
Працівниці неідентифікованої взуттєвої фабрики у Львові часів нацистської окупації
У лютому 1943 року Анну Фінк під іменем Анни Охмієнко перевели до сиротинця на вулиці Таборовій (сучасна вулиця Табірна), яким опікувались греко—католицькі монахині. У травні 1943 року Беллу під ім'ям Марії переправили до жіночого монастиря в Брюховичах. У червні 1943 року, під час остаточної ліквідації Львівського гетто, Абрагама та Фейґу Фінків тимчасово переховували в чоловічому монастирі св. Йосафата на вулиці Петра Скарги (сучасна Озаркевича). Пізніше вони повернулись до фабричного приміщення, де переховувались до закінчення нацистської окупації. Спершу вони були змушені ховатися у скринях у підвалі, а пізніше для них облаштували спеціальне місце.
"Найгірше було літом, коли були короткі ночі і довгі дні. В підвалі було холодно, я собі пошкодила коліно і не могла ходити. Попри це, воліла щось робити, аби рухатись і коли мій чоловік по ночах працював за своїм фахом, то я займалась прибиранням. Як хтось вночі приходив, то для нас був приготований сховок на складі" (зі спогадів Фейґи Фінк)
Усій сім'ї Фінків вдалося вижити і навіть після приходу Червоної армії отримувати допомогу від своїх рятівників. Пізніше вони репатріювались до Ізраїлю. 5 січня 1984 року троє співробітників "Соліду" Володимир Качмарський, Лазар Шиян та Теодозій Цибрівський, отримали звання Праведників народів світу. Жоден із них не дожив до цього дня.
Місце видовищ
Львівський оперний театр (пр. Свободи, 28)
Із часу зведення у 1900 році, будівлі театру довелося стати ареною не лише культурних, але й трагічних подій в історії Львова. У липні 1941 року площа перед театром стала одним з осередків погрому, коли примусово зібраних євреїв змушували голими руками прибирати сміття. Знущання фіксували на фотоплівку.
У листопаді—грудні 1941 року повз оперний театр проводили виселення місцевих євреїв до щойно створеного гетто, а на Збіжжевій площі з його тильного боку відбувались публічні страти тих, кого звинувачували у порушенні режиму.
Попри це, театр продовжував виконувати своє пряме призначення. Серед іншого, його використовували для проведення нацистських пропагандистських заходів. З серпня 1942 року на площі перед Оперою надали ім'я Адольфа Гітлера та встановили відповідний монумент.
Більшість єврейських працівників театру, які залишились в окупованому Львові, загинули під час Голокосту. Одному з працівників, Мирославу Кравчуку вдалося врятувати свою колишню дружину—єврейку Целіну, їхнього сина Ігоря та тещу Фредерику Зупник, також він тимчасово переховував іншу єврейку Йоанну Целінґер, за що у 2002 році отримав звання Праведника народів світу.
"Міст смерті"
Львівське гетто
8 листопада 1941 року нацистська окупаційна адміністрація оголосила про початок геттоїзації єврейського населення Львова. Упродовж листопада—грудня 1941 року близько 60 000 євреїв змусили переселитись до відведених під гетто дільниць Клепарів та Замарстинів. Спершу переходи були дозволені під залізничними мостами на вулицях Клепарівській, Пелтевній (сучасний проспект Чорновола) та Оґродовій (Польова), а пізніше лише Пелтевною. За процесом стежили співробітники поліції безпеки та СД, 2—ої роти 74—го поліцейського батальйону та української допоміжної поліції. Серед іншого, він супроводжувався розграбуванням єврейського майна і відбором тих, хто видавався "непрацездатним", – старих, хворих, калік тощо. Щонайменше 3 000 осіб, відібраних таким чином, стратили. Це було перше масове вбивство у Львові, жертвами якого були, також, єврейські жінки.
"Проходів було чотири, євреї мусіли їхати туди через один прохід попід мостом на вулиці Пелтевній. Цей міст євреї назвали «мостом смерті», тому що коли євреї під'їзджали з майном німецька охорона забирала людей тих, хто їм подобався, головним чином жінок і ніщих. Їх забирали на вулицю Лонцкого, там їх роздягали частково, кидали на авто і вивозили за місто на смерть" (зі стенограми спогадів Філіпа Фрідмана від 22 січня 1946 року)
Першу фазу переселення припинили через епідемію висипного тифу, відтак ще близько 20 000 євреїв залишились тимчасово проживати в "арійській" частині Львова.
Територію гетто загородили дерев'яним парканом. По периметру її охороняли співробітники німецької охоронної та української допоміжної поліцій. Внутрішнє адміністрування перебувало в юрисдикції єврейської ради (Judenrat) та підконтрольної їй служби порядку (Jüdischer Ordnungsdienst). Упродовж 1942 року в гетто відбулося кілька так званих “акцій”, в ході яких затриманих євреїв відправляли до табору смерті “Белжець” або розстрілювали на околицях Львова, передусім у Лисиницькому лісі та урочищі Піски. Наймасштабніша з них мала місце 10—22 серпня 1942 року, коли до Белжеця депортували 38 000 осіб, а ще близько 2 000 розстріляли на місці. Згідно з розпорядженням начальника СС та поліції у дистрикті “Галичина” Фріца Кацмана, у серпні—вересні 1942 року відбулась друга фаза геттоїзації львівських євреїв, коли переселитись до гетто мали вже ті, хто спершу залишився проживати в “арійській” частині. Відтак виходити за його межі дозволяли лише для виконання якихось робіт в інших частинах міста.
"Вихід і вхід в єврейський житловий район відбувається виключно через ворота для входу і виходу по вул. Пелтевній… Прохід євреїв відбувається на підставі робочої картки для євреїв зі штампом фюрера СС і поліції" (з розпорядженя Кацмана від 21 серпня 1942 року)
У лютому 1943 року гетто переформували на єврейський табір (Judenlager) під керівництвом гауптшарфюрера СС Йозефа Ґжимека. У червні 1943 року його остаточно ліквідували: 5—6 000 осіб депортували до табору смерті "Собібор", 10—12 000 розстріляли в урочищі Піски, близько 2 000 запроторили до табору примусових робіт "Янівська"". При прочісуванні будинків виявлено щонайменше 3 000 тіл тих, хто вчинив самогубство.
Фрагмент виставки на проспекті Чорновола
У 1992 році поруч із "мостом смерті" побудували меморіал у пам'ять про жертв Львівського гетто. Неподалік тут працює Меморіальний музей "Територія терору", одним із напрямків роботи якого є презентація історії Голокосту у місті.
Вулична виставка
Віртуальна екскурсія розроблена за матеріалами вуличної виставки "Львів, Lwów, לעמבערג, Lemberg'43: Місто (не)пам'яті", що була розміщена у 12 місцях в просторі міста впродовж літа—осені 2018 року. Виставку було створено у межах програми "Lwów, לעמבערג, Львів, Lemberg'43: Місто, яке (не) пережило. Меморіальні заходи до 75—ї річниці ліквідації ґетто та Янівського концтабору у Львові".
Автор текстів: Андрій Усач (науковий співробітник Меморіального музею "Територія Терору")
Редагування та публікація: Тарас Назарук (проект "Інтерактивний Львів", Центр міської історії)
Використані зображення: Меморіальний музей "Територія терору", Центр міської історії, Narodowe Archiwum Cyfrowe (NAC), United States Holocaust Memorial Museum (USHMM), Polona, Державний архів Львівської області (ДАЛО), Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІАЛ).
Вибрана література та джерела:
- Maurycy Allerhand, Leszek Allerhand, Zapiski z tamtego świata. Zagłada we Lwowie w dzienniku profesora i wspomnieniach jego wnuka (Kraków: Instytut Allerhanda, Wydawnictwo Wysoki Zamek, 2011).
- Яніна Гешелес, Очима дванадцятирічної дівчинки (Київ: Дух і літера, 2011).
- Давид Кахане, Щоденник Львівського гетто (К.: Дух і літера, 2009).
- Элияху Йонес, Евреи Львова в годы Второй мировой войны и Катастрофы европейского еврейства 1939-1944 (Иерусалим: Тарбут, 1999).
- Ernst Klee, Das Personenlexikon zum Dritten Reich. Wer war was vor und nach 1945 (Frankfurt am Main: Fischer-Taschenbuch-Verlag, 2003).
- Анатолий Круглов, Андрей Уманський и Игорь Щупак, Холокост в Украине: зона немецкой военной администрации, румынская зона оккупации, дистрикт «Галичина», Закарпатье в составе Венгрии (1939-1944) (Днипро: Украинский институт изучения Холокоста «Ткума», 2017).
- Курт Левін, Мандрівка крізь ілюзії (Львів: Свічадо, 2007).
- Christoph Mick, Lemberg – Lwów – L'viv, 1914-1947: Violence and Ethnicity in a Contested City (West Lafayette: Purdue University Press, 2015).
- Євген Наконечний, «Шоа» у Львові (Львів: ЛА «Піраміда», 2006).
- Роберт Кувалек, Табір смерті у Белжеці (Київ: Український центр вивчення історії Голокосту, 2018).
- Dieter Pohl, Nationalsozialistische Judenverfolgung in Ostgalizien 1941-1944. Organisation und Durchführung eines staatlichen Massenverbrechens (München: Oldenbourg Verlag, 1997).
- Юрій Скіра, «Переховування євреїв монахами Студійського Уставу на взуттєвій фабриці «Солід» у Львові в 1942-1944 рр.» Історико-культурні студії, 1 (2016): 113-117.
- Kai Struve, Deutsche Herrschaft, ukrainischer Nationalismus, antijüdische Gewalt: Der Sommer 1941 in der Westukraine (Berlin: de Gruyter Oldenbourg, 2015).
- Кай Струве, «Масові вбивства в’язнів львівських тюрем: що відомо про місця та кількість жертв?» – http://uamoderna.com/md/struve-lonckoho
- Кай Струве, «Команда особого назначения «Львов», украинская милиция и «дни Петлюры» 25 и 26 июля 1941 г.» Проблеми історії Голокосту, 6 (2013), 102-124.
- John-Paul Himka, «The Lviv Pogrom of 1941: The Germans, Ukrainian Nationalists, and the Carnival Crowd» Canadian Slavonic Papers, 2-4 (2011): 209-243.