Михайло Возняк (1881–1954)

1881–1954
ID: 250

Український літературознавець.

Український літературознавець, історик літератури та франкознавець, фольклорист, академік АН УРСР, один із найвидатніших українських вчених-філологів ХХ ст. Фундатор франкознавства як літературознавчого напряму, автор двотомної "Історії української літератури", низки праць з давньої української літератури, фольклористики; опублікував і прокоментував низку літературних джерел.

Народився 3 жовтня 1881 р. у с. Вільки Мазовецькі Рава-Руського повіту (тепер с. Волиця Жовківського району Львівської області). Навчався в Академічній гімназії у Львові, де по завершенні навчання у Львівському університеті (1908) упродовж чотирьох років працював вчителем української мови та літератури. Під час Першої світової війни був заарештований і перебував у Талергофі, звідки переїхав до Відня. Тут він активно публікувався і викладав. У 1918 р. повернувся до Львова, налагодив співпрацю з Науковим товариством імені Шевченка та Всеукраїнською Академією Наук, яка обрала його своїм дійсним членом у 1929 р. У 1933 р., щоправда, у зв'язку із закриттям комісії Західної України при ВУАН, Возняка цього звання позбавили, але поновили у 1939 р. 

У міжвоєнний період Возняк займався виключно науковою працею, живучи на гонорари за публікації у науковій періодиці. З початком радянської окупації Львова Михайла Возняка призначили завідувачем кафедри української літератури Львівського університету (яку сьогодні названо його ім'ям). Одночасно вчений завідував відділом української літератури Інституту суспільних наук АН УРСР (тепер — Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України).

Помер 20 листопада 1954 р. у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.

 

±1939

Михайло Возняк ніколи не виїжджав на постійне місце проживання й праці зі Львова — міста, де він утвердився як вчений та педагог. Спочатку працював за Австро-Угорської імперії, потім — у період Другої Речі Посполитої, а потім, після Другої світової війни — у Радянському Союзі. Тут він пережив першу радянську окупацію у 1939–1941 рр., сміливо перебував у Львові під час німецької окупації 1941–1944 рр., а по завершенні Другої світової війни аж до своєї смерті у 1954 р. працював у Львівському університеті та Інституті суспільних наук АН УРСР.

Закономірно й очевидно, що є певна тяглість сприйняття, інтерпретації та пошанування постаті Возняка, яка перейшла від радянських часів до сьогодення. Здебільшого — це тексти його учнів (аспірантів, студентів, молодших колег), які з цілком природних академічних та людських почувань хотіли висловити вдячність наставникові і для яких в умовах радянської наукової політики він залишався представником зовсім іншої наукової традиції, наукової ментальності: вже хоча б тому, що був галичанином, "інтелігентом старої галицької дати" (за словами Івана Денисюка), не кажучи про вагомість наукового доробку, педагогічні методи, особистісну ауру.

Чи не єдиним спогадом, присвяченим Вознякові, що описує вченого з-поза львівського поля, є текст Володимира Дорошенка, опублікований в еміґрації у 1957 р. І хоча увагу в ньому зосереджено передусім на рисах характеру Возняка як людини, все-таки цей текст дає цікаві інформації про радянські заанґажування вченого і є головним джерелом для реконструкції участі Михайла Возняка у літературному і літературознавчому процесі першої радянської окупації.

Те, що Возняк у 1939 р. був лояльним і прихильним до нової влади, під час німецької окупації своїх позицій не змінював, а після 1944 р. — вважав себе частиною відновленого ладу, має під собою певний ґрунт — ще у 1929 р. він разом із Кирилом Студинським, Василем Щуратом, Філаретом Колессою став академіком АН УРСР.

На прикладі Михайла Возняка і його контакту із радянською владою бачимо, наскільки різними були мотиви цієї співпраці, чи, зрештою, будь-якого іншого контакту, наскільки характер цих зв'язків нелегко укладається у якусь систему чи закономірність, що актуалізується. 

На перший погляд, співпраця чи будь-який активний контакт із радянською системою, що потім увінчується званнями, преміями чи просто сильними укріпленими позиціями, мали би мати системний характер: ґрунтуватися на світоглядних переконаннях, передбачати апологетичне сприйняття, бути достатньо однозначним. Натомість Возняк у спогаді Дорошенка постає передусім як суб'єкт, як центр, що притягує чи відштовхує — людей, середовища, ті чи інші влади. Серед них — і радянська влада, з якою він у той чи інший спосіб співпрацював.

Вознякове радянофільство, що набуло особливого вияву уже в 1939–1941 рр., можна розглянути у двох вимірах: галицької традиції радянофільства та специфічного характеру й темпераменту Возняка як особистості.

Зі спогаду Дорошенка складається враження, що Возняк загравав із "совєтами" через те, що втомився від постійних конфліктів та невизнання (на його погляд) з боку галицького середовища. Модус протесту проти галичан (галичан-українців, галичан-поляків і загалом поляків) — один із найважливіших факторів галицького радянофільства міжвоєнного періоду, і до нього належав Возняк. Для радянців же достатньо було прихильності і визнання відомого вченого, якому, як і, наприклад, Михайлові Рудницькому чи іншим постатям цього покоління, можна було трішечки більше, аніж сформованим вже у нових умовах особам.

А загалом же попри те, що радянською владою Михайло Возняк не був беззастережно прийнятий і часто отримував звинувачення у підозрах щодо "буржуазного націоналізму", він мав достатньо преференцій і часом їх використовував для своїх приватних потреб. Дорошенко згадує: "...дамою його серця — вже за приходу більшовиків — була молоденька панночка Б. … ця палка його любов стала дівчині в пригоді, коли її ув'язнило НКВД разом з іншими юнаками і юначками, закидаючи їм належність до ОУН. Справа була поважна, і молодій дівчині загрожувала велика небезпека. Та тут Возняк виявив максимум відваги. Він взагалі не втручався в такого роду справи і звичайно відмовлявся інтервеніювати перед владою за арештованих. Цим разом він натиснув усі пружини, використовуючи своє упривілейоване становище. Ходив і до партійних вельмож, і до НКВД, і врешті домігся випущення Б. на волю. Начальник НКВД сказав йому, що випускає її на його особисту відповідальність" (Дорошенко, Нечиталюк, 2000, 370–371).

Напевно, найбільш прикметним місцем у спогаді Дорошенка є те, як особливості інтелектуальної біографії Михайла Возняка, історія його стосунків з іншими вченими та середовищами, суб'єктивно зумовлені образи чи дивацтва накладалися на потребу шукати визнання і можливість його отримати у радянців. "...як непомірно зросла Вознякова амбітність. Цей зріст її я пояснюю тим вивищенням його особи, якого зазнав покійний за радянської влади. З її приходом він став дуже ціненою партією й урядом людиною. Він одержав високі становища академіка, професора університету, редактора творів Івана Франка й депутата Верховної ради республіки. Керівні кола все висували його на чоло президії різних наукових чи зв'язаних із наукою зборів і засідань, які він мусів відкривати чолобитними промовами й закінчувати пропозиціями вислати привітальні телеграми тов. Сталіну й політбюрові партії. Розуміється, він мусів вносити й відповідні резолюції. А що покійний ніколи в житті не виступав з промовами на прилюдних зборах, ці його виступи були досить кострубаті, але щирі. Компліменти його на адресу власть імущих не були роблені, і він висловлював їх, сказавши по-галицьки, "з намащенням" (Дорошенко, Нечиталюк, 2000, 376–377).

Звісно, можна проінтерпретувати поведінку Михайла Возняка типовою причиною — страхом, що модифікується у химерні форми, як це є у випадку із вченим. Та ґрунтовні Дорошенкові описи поведінки Возняка свідчать про те, що він таки не був беззастережним радянофілом, а лише тоді, коли це накладалося на його особистісні орієнтири, створював таке враження.

"Не гамувався Возняк і на вулиці, голосно викрикуючи проти польських чи нацистських злочинців, не турбуючися близькістю до бібліотеки НТШ колишнього австрійського намісництва, яке окупанти зробили осідком і своєї влади. А при кінці більшовицького панування дозволив собі й на вулиці вигукувати проти їхньої русифікаційної політики в Галичині, хоч і був патентованим радянофілом. Розуміється, сказати свою думку про цю політику представником уряду чи партії він не відважувався. Навпаки, намагався за всяку ціну бути лояльним до влади, яка його вивищувала понад інших. Тоді тільки ще проф. К. Студинський був у більшовиків у таких ласках, як М. Возняк. Покійний оминав усього, що могло б кинути на нього тінь в очах радянської влади. Тому в протилежність до Студинського, який нікому не відмовляв інтервеніювати перед владою, Возняк ухилявся від яких-небудь клопотань перед НКВД в обороні арештованих. Тільки раз зібрався на відвагу, коли треба було рятувати панну Б." (Дорошенко, Нечиталюк, 2000, 380–381).

Отож, відчуваючи себе галичанином, Возняк не завжди комфортно почував себе з іншими львів'янами, і це одна із причини його прихильності до радянців як інших, як альтернативних.

Бувши конформістом, він все ж намагався зберегти своє обличчя, тож робив акцент не на переформатуванні літературознавства відповідно до ідеологічних потреб, а на спілкуванні з молодими, на джерелознавчій діяльності. Головне — він не почував страху, дозволяючи собі говорити більше, ніж можна було зазвичай. Його "нервова" вдача була сильніша, аніж вимоги радянської влади. Індивідуальність була на першому місці: Возняк не тому визнав радянців, бо симпатизував їхній ідеології, а тому, що задовільняв через них свої амбіції. Офіційно проголошене не було предметом його віри, лише засобом самореалізації та реалізації принципів науки. Але, з іншого боку, Возняк не вважав проблемою говорити прорадянські речі на урочистостях, і це — приклад галицького конформізму, галицької провладності, які були типовим явищем і тривали десятиліттями.


Пов'язані історії

Пов'язані місця

Опис

Вул. Університетська, 1 – головний корпус ЛНУ ім. І.Франка

Перейти до повного опису
Опис

Вул. Бандери, 14 – Академічна гімназія

Перейти до повного опису
Опис

Вул. Грушевського, 4 – біологічний корпус ЛНУ ім. Франка

Перейти до повного опису

Організації

Персоналії

Джерела

Джерела:

1. "Возняк Михайло", Богдан Романенчук, Азбуковник: енциклопедія української літератури, (Філадельфія, 1973), т. 2, с. 241–245.
2. Микола Грицюта, "Возняк Михайло Степанович", Українська літературна енциклопедія (Київ, 1988), т. 1, с. 345.
3. Михайло Гнатюк, "Михайло Возняк і його "Історія української літератури"", Михайло Возняк Історія української літератури: у 2 кн. (Львів, 1992), кн. 1, с. 3–30. 
4. Володимир Дорошенко, "Академік Михайло Возняк", Михайло Нечиталюк, ""Честь праці!". Академік Михайло Возняк у спогадах та публікаціях", (Львів, 2000), с. 365–383.
5. Іван Денисюк, "Академік з легенди", Українське літературознавство: зб. наук. праць (Львів, 2006) , вип. 68, с. 402–424.
6. Алла Середяк, "Возняк Михайло", Енциклопедія Львова (Львів, 2007), т. 1 (за ред. А. Козицького та І. Підкови), с. 419–420.
7. Леся Клебан, Наукова та громадська діяльність Михайла Возняка (1881–1954) (Львів, 2010), 190 с.
8. Володимир Микитюк, ""Український інтелігент старої дати": до 130-річчя з дня народження Михайла Возняка", Дивослово, 2011, № 10, с. 52–56.


Автор — Данило Ільницький