Історія кожного, хто вижив, — це диво
Впродовж Другої світової війни 11 мільйонів людей загинуло від нацистського насилля у Європі. Це число охоплює 6 мільйонів євреїв, решта 5 мільйонів — це поляки, радянські військовополонені, українці, роми, це інтелектуали, особи з особливими потребами. Близько половини цих убивств відбулося в таборах смерті на взірець Аушвіца-Біркенау та Белжця у Польщі. Смерть приходила також через розстріли, повішання, голод, хвороби, “медичні експерименти” та самогубства, коли люди втрачали волю до життя.
У Львові Голокост відбувався у концтаборі "Яновська", в ґетто і просто на вулицях. Відбувався на очах у місцевих жителів. Дехто євреїв рятував, хтось здавав їх за винагороду, а багато хто не робив нічого. Окремі люди охоче співпрацювали з нацистами.
Коли Друга світова війна нарешті закінчилася, зі 160 000 львівських євреїв вижило менше 1000.
Це — історія десяти із числа тих, хто вижив, знайшовши прихисток у каналізації.
- Якоб Берестицький — побожний чоловік, який відправляв службу у шабат
- Іґнацій та Пауліна Хіґер і їхні діти — Павел та Кристина
- Клара Келер — молода жінка, сестру якої утримували в концтаборі "Яновська"
- Мундек Марґуліс — схильний до ризику веселун
- Хаскіль Оренбах — спокійний робітник, брата якого вбили
- Ґеня Вайнберг — молода вагітна жінка
- Галіна Вінд — інтелектуалка, яка полюбляла дискутувати
Вони б не вижили без захисту й допомоги з боку трьох поляків, працівників каналізації.
То були:
- Леопольд Соха — злодій, який виправився і хотів спокутувати свою провину
- Стефан Врублевський — бригадир
- Єжи Ковалюв — дозорець на вулиці
Ця надзвичайно моторошна мандрівка відбувалася у темному підземному світі, під бруківкою деяких історичних місць Львова.
.
Пропонований маршрут:
Завантажити як зображення | Відкрити у Картах Google
Львів під час Голокосту
Місце дії
Наприкінці 1941 року нацисти наказали всім євреям у Львові переїхати до обгородженого ґетто, розташованого на північ від Оперного театру. Із 1943 року це місце вони називали “Юденлаґер”. Життя там минало у тісноті та серед бруду. Їжі було обмаль, а хвороби, як-от висипний тиф, поширювалися з неймовірною швидкістю. Смерть стала повсякденною дійсністю.
Працездатні люди працювали як раби на фабриках, що виготовляли уніформу, хімікати та озброєння. Хворих, старих та інвалідів розстрілювали або відправляли до концтабору "Яновська" (в українській літературі більше відомого як Янівський табір), розташованого півтори кілометри звідти; він виконував функції табору примусових робіт, пересильного табору і табору смерті. Від 50-ти до 80-ти тисяч євреїв розстріляли там у “Пісках”. Ще тисячі їх вивезли залізницею до табору смерті Белжець у Польщі.
Львівське ґетто було частиною нацистської машини смерті. Що більшою ставала кількість убитих євреїв, то меншим ставало самé ґетто. Воно нагадувало лещата, що втискали людей у дедалі менший і менший простір, аж доки їм не було вже куди йти.
Чимало євреїв утікало в каналізацію. Переважно їх виявляли і розстрілювали. Вижити вдалося десятьом.
У центрі цієї історії — сім'я Хіґерів. Використані тут цитати взято (якщо не вказане інше джерело) з мемуарів Кристини Хіґер “Дівчинка у зеленому светрі”. Назва цих спогадів пов'язана з її дорогоцінним зеленим светром: його сплела бабуся, яку вбили нацисти. Цей светр Кристина носила весь час, поки була у каналізації.
Іґнацій Хіґер писав: “На початку світу створив Бог небо і землю. Сам Він замешкав на небі, а землю віддав людям. І на землі усе це й сталося”.
Львівське ґетто: Вони спускаються у каналізацію
Місце 1
У листопаді 1942 року сім'ю Хіґерів переселили до бараків ґетто. Усвідомлюючи близькість смерті, Іґнацій Хіґер та інші почали ложками та лопатками копати яму в підвалі.
Колишній барак на вулиці Пелтевній (тепер проспект Чорновола)
Через вісім днів вони докопалися до каналізаційної системи, прокладеної вздовж річки Полтва.
Віддалік у темряві замерехтів ліхтар. Вони перелякалися, подумавши, що то нацисти. Натомість удача чи провидіння послало їм поляка — працівника каналізації Леопольда Соху. З ним були також Стефек Врублевський і Єжи Ковалюв. Відтак було укладено угоду: Соха з двома своїми товаришами погодився допомагати євреям за умови, що ті платитимуть їм 500 злотих на день — величезну на той час суму.
У червні 1943 році нацисти почали ліквідацію львівського ґетто.
Кристина Хіґер писала: “Я ніколи не забуду паніки, що охопила мене в ту ніч, коли ми нарешті спустилися в каналізацію. Німці… кидали в люки гранати. Гуркіт вибухів. Темрява. Вереск переляканих і доведених до відчаю людей. Уявити цю какофонію просто неможливо”.
“Тато прослизнув у дірку в підлозі. Я закам’яніла від страху. Тато витягнув руки, схопив мене за ноги, і я впала в його обійми. Він поставив мене поруч із собою, а потім знову підніс руки, щоб зловити Павла. Я плакала і кричала”.
Так, тікаючи від неминучої смерті, спотикаючись, вони рушили каналізацією вперед — у невідомість.
Ринок "Добробут": чимало з них залишаються позаду
Місце 2
Через чотири дні група з 70-ти євреїв натрапила на невелику кімнатку в каналізаційній мережі, якраз під тим місцем, де сьогодні розташований ринок “Добробут”.
“На підлозі був цілий фут багнюки. А сморід! А павутиння! Куди не глянеш — скрізь під ногами пацюки. А ще хробаки — товстий слизький шар хробаків усіх можливих розмірів на стінах, на камінні, у болоті”.
“До війни селянки продавали там свіжий хліб і овочі. Я пам'ятала чудовий запах куликівського хліба. Я заплющила очі та спробувала уявити його”.
Соха заявив, що переховувати від нацистів 70 осіб — це занадто.
“Чоловіки благали Соху не кидати їх. Жінки падали перед ним навколішки. Плакали діти. Це було жахливо”.
Соха відібрав 21 особу. Тих, хто залишився, ніколи більше не бачили; вони або потонули, або ковтнули ціанідну отруту, яку не один єврей тримав при собі на крайній випадок. Групі потрібен був новий сховок.
Костел Марії Сніжної: Їх мало не виявили
Місце 3
70-сантиметровими каналізаційними трубами вони проповзли до приміщення під костелом (нині — церква Богородиці Неустанної Помочі).
“Ховатися під костелом — це був добрий знак. Ніби за нами наглядав сам Бог. Наш Бог, чужий Бог… хіба не байдуже!”.
У повітрі й у воді кишіли бактерії та віруси. Чи не в кожного була дизентерія. Проте Кристина згадувала:
“Я сподівалася на краще. Для дитини це цілком природно”.
10 червня 1943 року вони почули згори музику. Це було свято Тіла Господнього.
“Ми чули гамір святкової процесії, службу, дитячий хор”.
Соха і Врублевський щодня приносили їм їжу та припаси. Поліція безпеки СД пильно стежила за всім, тому Ковалюв залишався чатувати на вулиці. Працівники каналізації приносили хліб, маргарин, цибулю, іноді ковбасу. Вони роздобули десь єврейський молитовник. Приносили й новини про війну, переважно — погані. Дядько Кристини, Куба, потонув — його змив паводок.
“Смерть Куби викликала в мені сумні спогади. Це стало символізувати для мене долю всієї нашої родини”.
Через шість тижнів кілька людей піднялося на поверхню; їх стратили. Одного разу кришку люка у них над головами раптом підняли.
“Євреї! Євреї! — заверещав якийсь чоловік. — Тут євреї!”
Люди хапали, що було під руками, і лізли в труби.
“Якимось дивом Соха з Врублевським нас знайшли”.
Соха піднявся на поверхню, сказав нацистам, що ніяких євреїв не знайшов, і став глузувати, що вони, мовляв, “бачили привидів”. Група скоротилася до 11-ти осіб.
Фонтан Нептун: Джерело питної води
Місце 4
У червні 1943 року Леопольд Соха провів решту 11 євреїв через вузькі труби під вулицею Краківською до кращого сховку. Джерелом питної води на весь наступний рік став для них фонтан “Нептун”. Життєдайна волога надходила з дірявих труб. Сьогодні міська влада Львова на зиму фонтан вимикає. Під час Другої світової війни саме звідти місцеві мешканці цілий рік брали воду.
Група проповзла під південним боком площі Ринок, попід трамвайною лінією. Потім вони повернули праворуч, на вулицю Сербську: їхній шлях можна простежити за лінією люків. Одна із цих залізних кришок допомогла врятувати їм життя.
Люк на Сербській/Валовій: Куди кидали картоплю
Місце 5
Чому Леопольд Соха ризикував життям задля порятунку євреїв?
Соха рано осиротів, жив на вулиці, став дрібним злочинцем. Але з віком Соха захотів виправитися; він вірив, що, допомагаючи групі Хіґера, спокутує в Божих очах свої провини. Гроші, які йому платили, його вчинків не пояснюють, адже йшли вони переважно на харчі та припаси.
Леопольд Соха вважав, що, рятуючи євреїв, очистить свою душу і потрапить на небо.
Всю складність натури цього чоловіка добре ілюструє такий випадок.
Група Хіґера потребувала їжі, і Соха з колегами “знайшли” вантажівку з картоплею і вкрали звідти 30 кілограмів.
Соха подався на перетин вулиць Сербської та Валової і відкрив люк. Він саме опускав мішки з картоплею під землю, коли його побачив за цим заняттям якийсь есесівець і запитав: “Чому ти їх викидаєш?”. Соха відповів: “Та це зіпсована картопля. Мені доручили її позбутися“. Нацист пішов. Соха ризикував життям і врятувався завдяки своїй кмітливості. Незабаром євреї, які переховувалися внизу, цю безцінну для них їжу знайшли. Кристина пам'ятає, як усі того дня раділи.
“Така гора картоплі!”
"Палац" біля костелу бернардинів: Житло на рік
Місце 6
Група перейшла до Г-подібного приміщення, розташованого неподалік від того місця, де вулиця Сербська виходить на Соборну площу, перед костелом Бернардинів.
Каналізаційна система середмістя Львова, 1942 рік
“Стіни були вкриті цвіллю і павутинням. На землі лежав шар болота. Скрізь сиділи пацюки”.
“Це просто палац, — сказала Пауліна Хіґер. — Тут можна лишатися”.
Соха з Врублевським щодня приносили їжу. Приніс Соха і невеликий примус. Вони зробили лавки, на яких сиділи і спали. Для освітлення мали дві карбідні лампи. Проте жили здебільшого у холодній темряві.
“Я носила свій дорогоцінний зелений светрик і грілася, притулившись до мами або до брата”.
Кухаркою була Ґеня Вайнберг. Із цибулі та бобів вона готувала суп. Галіна Вінд любила подискутувати з Іґнацієм Хіґером. Її жвавий розум допомагав людям виживати. Хаскіль Оренбах повзав трубами, носив воду і добував припаси. Між ним і Ґенею Вайнберг зав’язалися романтичні стосунки. Мундек Марґуліс стриг усім волосся, навчав Кристину їдишу і розповідав жарти. За схильність до ризикованих починань Кристина називала його “Корсаром”. Незабаром Марґуліс і Клара закохалися одне в одного.
Відзначали і дні народження та річниці. Тоді читали вірші і ставили п'єси. Так чи сяк, життя тривало. Ґеня Вайнберг народила. Дитячий плач неминуче видав би їх нацистам, тож вона прийняла страшне рішення: мати позбавила свою дитину життя. Потім захворіла і померла пані Вайсс (бабця).
“Якоб Берестицький прочитав молитву. Досі пам’ятаю, як з накинутим на голову талісом він промовляє жалобний кадиш. Усі розплакалися. Потім чоловіки опустили тіло в річкові води. Ми не сиділи шиву. Для нас кожен день був днем шиви”.
Кристина впала у глибоку депресію. Тоді Соха відвів її до решітки.
“Вперше за рік я побачила сонце. Там, нагорі, з того боку решітки, гралися діти, і мені здавалося, що я бігаю, граюся і сміюся разом з ними. І тоді я знову стала сама собою. Тому що на це була воля Сохи”.
У червні 1944 року до Львова наблизилася радянська армія.
“Ми провели у Палаці вже понад рік, але лишатися там вічно було неможливо. Ми швидко виснажувалися”.
Вони наближалися до межі людської витривалості.
Вихід: Вони повертаються у світ
Місце 7
23 липня 1944 року радянська армія увійшла до Львова. Через чотири дні Леопольд Соха закричав у каналізаційну решітку над Палацом:
“Хіґере! Хіґере! Можна виходити! Час прийшов! Ваша свобода близько! Виходьте всі! Ви вільні!”
Провівши 14 місяців під землею, десятеро євреїв 40-сантиметровими каналізаційними трубами поповзли до світла.
“Ми дісталися маленького дворика за кількома житловими будинками, де зібрався великий натовп. Соха нахилився, взяв мене за руки і, витягнувши нагору, схопив у обійми. Він закружляв мене по двору, і я мало не зомліла від щастя і світла. Мені навіть довелося заплющити очі — так у мене паморочилося в голові. Я чула оплески й вітання, але розплющити очі просто не могла. Варто було мені це зробити, і світ забарвлювався в брунатні й червоні кольори”.
Її брат Павел злякався і хотів повернутися назад у каналізацію, але Соха зупинив його. Тоді Павел підбіг до якогось радянського солдата і став цілувати його брудні чоботи. Один по одному люди вибиралися крізь люк.
“Ми були немов печерні люди, наче зграя первісних тварин, але ми були живі!”
Іґнацій Хіґер залишив каналізацію останнім. Ніби капітан корабля.
“Це — мої євреї! — із гордістю заявив Соха. — Це моя робота!”
Навколо аплодували. Люди принесли хліба, меду, води, ячменю, горілки та ковбаси. Радянські солдати дивилися з подивом. Зі 160 000 львівських євреїв ці десять належать до тих, кому пощастило вижити.
Коперника, 12: Де Хіґери жили перед війною
Місце 8
Колись сім'я Хіґерів жила в осяяному сонцем помешканні на горішньому поверсі гарного будинку. Їхній балкон виходив на обсаджену деревами вулицю. Вони мали піаніно та білого песика на ім'я Пушек.
Навпроти їхнього дому на вулиці Коперніка — той самий кінотеатр, де Кристина Хіґер дивилася “Білосніжку та семеро гномів”.
“Як принцеса, — згадувала Кристина. — Ось як я зростала — як персонаж із казки. Це було місто мого зростання, мого проведеного в достатку дитинства, сповненого надій на майбутнє, яке раптово обірвалося через невігластво й нетерпимість. Саме тут змінилося наше життя — спочатку радянською окупацією, яка відняла нашу свободу, а потім німецькою, яка поставила під загрозу наше існування”.
У своєму знаменитому щоденнику Анна Франк писала: “Наше життя творить вибір. Спочатку ми робимо вибір, а потім наш вибір робить нас”. Що зробили б у той час ви, якби були українцем? Євреєм? Сохою?
Що було далі
Радянське “визволення” принесло нові клопоти. Незважаючи на свою бідність після війни, Іґнацій Хіґер вважався “буржуєм” — представником ворожого класу. За ним стежив КДБ, адже підозру викликав кожен єврей, який пережив Голокост. Кристина продовжувала носити свій дорогоцінний зелений светр, але ноги обмотувала ганчірками, бо не мала взуття. Інші діти цькували її та їй погрожували.
Лещата знову стискалися. Ті, які вижили, почали виїжджати зі Львова.
Першим поїхав Якоб Берестицький. Він переїхав до Лодзі, у Польщу, й одружився з подругою дитинства. Згодом вони оселилися в Парижі, мали двох дітей.
Клара Келер і Мундек Марґуліс одружилися й переїхали до польського міста Ґлівіце. Вони мали двох дітей і врешті-решт осіли в Лондоні.
Хаскіль Оренбах та Ґеня Вайнберг одружилися і переїхали до Лодзі. Зрештою вони оселилися в Німеччині, де у них народилася донька.
Галіна Вінд переїхала до Глівіц, а потім до США. Вона вийшла заміж за Джорджа Престона, який пережив Аушвіц-Біркенау та Бухенвальд. У них було двоє дітей.
Єжи Ковалюв канув у історію.
Стефек Врублевський проявив під час усіх цих подій неймовірну мужність. Після війни радянська влада заарештувала його за те, що колись він належав до антикомуністичної групи. Сім'я Хіґерів, як і інші члени групи, дали свідчення на його користь. Згодом Врублевського звільнили.
Леопольд Соха був “ангелом-охоронцем” групи. Ця історія виживання не відбулася б без його мужності, кмітливості та стійкості. У 1945 році він перевіз свою родину до польського міста Перемишля. Соха виконав те, що пообіцяв Богові. 12 травня 1945 року Леопольд Соха разом зі своєю донькою Стефцею їхав на велосипеді, коли їх збила радянська військова вантажівка. Він загинув, захищаючи свою доньку.
Кристина Хіґер писала:
“Таким наш любий Соха був сильним і великодушним. Досі я щороку запалюю поминальну свічку в день його загибелі. Я думаю про Соху, про життя, яким він жив до зустрічі з нами, про життя, які він урятував, узявши нас під свій захист, про життя, які ми всі побудували по війні... і цими думками я вшановую його пам'ять”.
Держава Ізраїль визнала Леопольда Соху, Стефека Врублевського та їхніх дружин “Праведниками народів світу”. Цю високу честь надають не-євреям, які рятували життя євреїв під час Голокосту. Таку відзнаку отримали у Львові ще 100 осіб.
Хіґери були однією з лише трьох єврейських сімей у Львові, яким пощастило вижити у Голокост. Вони втекли зі Львова у лютому 1946 року через загрозу з боку НКДБ. 12 років Хіґери прожили у Польщі, в Кракові, де Іґнацій Хіґер працював у якійсь конторі. Намагаючись трохи більше нагадувати поляків, вони змінили своє прізвище на Хировські. У 1957 році сім'я переїхала до Ізраїлю.
Іґнацій Хіґер помер в 1975 році у віці 68 років. Павел загинув у 1978 році у віці 39 років, під час служби в ізраїльських збройних силах. Пауліна Хіґер померла в 2000 році у віці 90 років. Кристина живе й досі, тепер уже вона — остання жива з тих, хто вижив тоді. Вона покинула Ізраїль, переїхала до Нью-Йорка і стала стоматологом. Заміжня, має двох синів і декількох онуків.
У 2006 році Кристина відвідала Львів і сфотографувалася на тлі фонтану “Нептун”. Поряд проходили люди, які навіть не підозрювали, що перед ними — сама історія: тепер, перед фонтаном, і тоді, під бруківкою. Дорогоцінний зелений светр Кристини виставлено в Меморіальному музеї Голокосту у Вашингтоні.
שלום Мир Frieden Pokój Peace
Спогади Кристини Хіґер-Керен
youtube:oHvXEXbhB2Q
Додаткова інформація:
Мемуари Кристини Хіґер, “The Girl in the Green Sweater: A Life in the Holocaust’s Shadow”, вийшли друком 2008 року (українське видання: Кристина Хігер, Данієль Пейснер, “Дівчинка у зеленому светрі: життя у мороці Голокосту”, Київ: KM-Publishing, 2015). Написати цю історію допоміг Данієль Пейснер.
Книжка Роберта Маршалла “In the Sewers of Lviv: A Heroic Story of Survival from the Holocaust” (“У каналізаціях Львова: Героїчна історія виживання у Голокост”) вийшла друком у 1990 році.
Мемуари Іґнація Хіґера опубліковані польською мовою під назвою “Świat w mroku. Pamiętnik ojca dziewczynki w zielonym sweterku” (2008).
Ці події висвітлено у польському фільмі “У темряві” (2011). Він був номінований на премію “Оскар” у номінації “Найкращий фільм іноземною мовою”.
Автори
Оповідь "Підземний світ: ті, хто вижив у львівській каналізації під час Голокосту" створена на основі матеріалів виставки Рейчел Стівенс "Ключ до міста: три способи уявнити єврейську спадщину у Львові", а також міських прогулянок, проведених Джеком Райтом та Оленою Андронатій.
Реалізували:
- Джек Райт, автор текстів
- Рейчел Стівенс, авторка ідеї, редакторка текстів
- Андрій Маслюх, переклад з англійської
- Андрій Усач, консультант
- Анна Чеботарьова, консультантка
- Кристина Хіґер Керен та Маріан Керен, консультанти
- Давід Лі Престон, консультант
Джерела фотографій: Центр міської історії, Рейчел Стівенс, Ірина Середа.
Фотографії сім'ї Хіґерів у 1947 році, Кристини Хіґер біля статуї Нептуна у 2006 та квартири сім'ї Хіґерів на Коперника, 12 у 1939 році походять з книжки The Girl in the Green Sweater. Krystyna Chiger, Daniel Paisner (St. Martin's Press, New York, 2008).