Александр Ґранах

Олексій Чеботарьов

I.

Александр Ґранах (1890, с. Вербівці — 1945, Нью-Йорк) знаний, перш за все, як єврейський актор німецьких театрів та американського кінематографу. Ці його амплуа, на перший погляд, зовсім не пов'язані з Галичиною, де він народився і виріс наприкінці ХІХ та на самому початку ХХ століть, чи Львовом, де вже підлітком провів лише короткий період життя. Та саме галицький контекст часто є ключовим для розуміння історії Ґранаха як типової й нетипової для свого часу біографії єврея та східноєвропейського мігранта.

Поїхавши з Галичини у 1906 році, Ґранах жив у Берліні, де здобув неабияку театральну славу і, завдяки друзям та дружині, Марті Гуттманн, інтегрувався у німецьке мистецьке середовище. Перша світова війні змусила його повернутись до Австро-Угорщини і навіть побувати на італійському фронті у складі військ Габсбурзької монархії. Після війни Ґранах знову працював на німецькій театральній сцені. З приходом до влади націонал-соціалістів він переїхав до Польщі, а згодом до Радянського Союзу. Там він працював у театрі і навіть знімався у кіно, щоправда, після арешту через звинувачення у шпигунстві на користь німців, був змушений поїхати з Союзу. Ґранах на деякий час зупинився у Швейцарії, де встиг зіграти кілька ролей у Цюрихському театрі. У 1938 році актор емігрував до США, де ще 7 років, до кінця життя, знімався у голлівудських фільмах.

II.

Життя Александра Ґранаха — це історія постійних переміщень — пошуків та втеч. Його біографія є прикладом того, що міграція це зовсім не лінійний рух з пункту А до пункту Б із наперед передбачуваним результатом. Адже чи міг Ґранах, переїжджаючи з рідного села Вербівці до Сколе, а зі Сколе до Городенки та згодом до Заліщиків, знати, що цей пошук приведе його до подорожі першим класом на лайнері "Колумбус" з Бремена до Нью-Йорка чверть століття потому? Чи, користуючись родинними зв'язками, щоб переїхати до Станіславова та Львова у пошуках кращого життя, він міг уявляти берлінську театральну сцену?

Історик Лойд Гартер стверджував, що "міграція не є частиною єврейської історії, бо вона і є єврейська історія" (1). І дійсно, міграція була важливою частиною історії європейських євреїв у Середньовіччі та ранньомодерному часі. Але у другій половині ХІХ століття вона набула нових масштабів і якостей, стала частиною глобальної ери масової міграції, яка тією чи іншою мірою зачепила усі народи Центрально-Східної Європи. 

Приблизно два з половиною мільйони євреїв покинули Європу з початку 1880-х років до Першої світової війни. Серед них більшість були вихідцями з Австро-Угорщини, Російської імперії та Румунії, звідки в цей період емігрувало близько третини єврейського населення. Мігранти переважно прямували до Сполучених Штатів і, у значно менших кількостях, до Аргентини, Канади, Британії, Південної Африки та інших країн. Водночас, подібна кількість євреїв рухалась у межах Центрально-Східної Європи, переселяючись до таких міст як Одеса, Будапешт, Варшава, Відень, Лодзь, що стрімко розвивались.Чи не найважливішим фактором для мотивації великої частини населення до міграції був демографічний приріст та економічні негаразди в Європі. Іншим важливим фактором став швидкий розвиток транспортної, перш за все, залізничної інфраструктури, що, разом з поступовим переходом від вітрильних суден до пароплавів, суттєво скоротило час подорожей. Ці два фактори у поєднанні з майже відсутньою антиміграційною політикою в транзитних та приймаючих країнах й уможливили еру масової міграції. 

Через особливий економічний профіль, ріст антисемітизму, антиєврейське насильство та розвиток сіонізму, причини міграції серед євреїв почасти були іншими ніж у їхніх християнських сусідів. Та все ж подорож єврейських мігрантів суттєво не відрізнялась від решти східноєвропейців. Вони переходили одні й ті самі кордони з контрабандистами, їхали одними й тими ж потягами та сідали на ті самі кораблі, що доставляли їх до Сполучених Штатів чи інших місць. Як і більшість неєвреїв, єврейські мігранти користувались соціальними зв'язками, що складались з родичів, друзів чи земляків, і уможливлювали міжконтинентальну подорожі. 

Загалом, східноєвропейські євреї, що емігрували до інших країн чи навіть континентів, залишили свої домівки двома хвилями. Перша — добровільна — у пошуках кращого життя. Друга хвиля — втеч від антисемітизму та антиєврейського насильства, які охопили Європу у першій половині ХХ століття. Александру Ґранаху ж довелось стати частиною обох хвиль міграції.

III.

Випадок Ґранаха, коли міграції за океан передувала мобільність в межах Європи, є не винятковим, а радше навпаки. Винятковим є те, що він, на відміну від більшості мігрантів, євреїв і неєвреїв, детально описав власний досвід. Автобіографічний наратив Ґранаха просякнутий постійною жагою втекти від галицького єврейського провінційного життя. Опиняючись щораз у більших динамічних містах, Ґранах уявляє їх центрами, протиставляючи периферіям, звідки прибув. Так, переїхавши до Львова, він захоплено описує навіть атмосферу залізничного вокзалу:

"І ми прибули на велику залізничну станцію Лемберг, у столицю Галичини. Тут панує метушня й гармидер. Сотні людей виходять і заходять у потяг, товпляться, гукають носіїв, які возять візки з валізами. Локомотиви дихають, пихтять, дмухають, пищать, свистять. Заклопотані люди носяться у різні боки […]" (2)

І звичайно він відверто розчаровувався, коли нові для нього центри не надто відмінні відрізнялись від уже знаних периферій:

"[…] мені показали Львів зі світлою, чистою, широкою головною вулицею Казимирівською, з великими крамницями, що мали скляні стіни, з довгою колією, якою їздили маленькі вагони із впряженими в них кіньми, з трамвайними лініями на інших вулицях. Євреї з довгими бородами й високими циліндрами стояли на розі біржі, обговорюючи великі ґешефти. […] Довкола виднілись плакати, що рекламували різне мило, ячмінну каву Катрайнера, ресторани й цирк із кіньми, які вміють танцювати, польську оперу, вкраїнські забави та єврейських бродівських співаків. І чимало ринків! […] жодної несподіванки, жодного дива. Різниця між селом Вербівці й містечком Городенка була набагато більшою, ніж різниця між провінційного Городенкою і столичним Львовом." (3)

Історія та географія пошуків і втеч Ґранаха є надзвичайно заплутаними. Cuxhavener Straße 2 та Heiligendammer Straße 18 у Берліні, 664 Beck Street у Нью-Йорку, 1830 Cherokee Avenue у Лос-Анджелесі. Ці адреси помешкань актора не важко знайти, шукаючи лише Александра Ґранаха з села Вербівці (Wierzbowce) у телефонних книгах та переписах. Куди важче локалізувати історію Ґранаха на схід від Берліну. У нагоді стає автобіографічний роман "Ось іде людина" (4) та листи до його коханої Лотте Лівен (5). Тут ми опиняємось у ситуації, коли біографія Ґранаха обмежується лише місцями, про які він вважав за потрібне розповісти. Так, наприклад, у Львові Ґранах описує своє життя переважно довкола двох об'єктів: пекарні Табачинського (Лукіяновича, 3), де він працював, та Театрі Ґімпеля (Гнатюка, 11) — першому професійному театрі, який Ґранах побачив у своєму житті:

"Те, як усі говорили про Ґімпеля, директора. Як ми повернули вулицею Яґеллонською, опинившись на невеличкому подвір'ї; багато сяючих облич — усі виглядали так урочисто. […] Що за світ! Ціле життя у трьох годинах! Багато життів! Що за велика реальна, більша ніж справжня дійсність! […] Ось світ, до якого я належу! Тут я хочу жити, тут я хочу говорити, кричати, грати, розповідати про свою цікавість, про свої мрії". (6)

Подібно до історії постійного руху, заплутаним був і внутрішній світ Ґранаха, у якому співіснували та накладались різні мови, приналежності, лояльності, громадянства та самоідентифікації. Не варто також забувати й про те, що нові й нові спільноти, у які він поринав, мали свої уявлення про нього. Найбільш сталою серед таких постав довколишнього суспільства для Ґранаха стало бачення його як Остюде (єврея зі сходу) та Галіціанера (єврея з Галичини). Ці характеристики, що несли в собі переважно негативні конотації, супроводжували актора протягом всього його життя у Європі. Син Александера, Гад Ґранах, згадує:

"Він ніколи не міг відчувати себе комфортно біля сім'ї моєї матері, яка були проти цих стосунків. Мій батько був остюде, східноєвропейським євреєм з Галичини, а до того ще й митцем. Для мого діда, який вважав себе німецьким євреєм до самих кісток, це було неприпустимо. Він поблажливо називав мого батька Галіціанером. Дрібна буржуазія однакова у всьому світу, незалежно від того, чи є вони євреями чи неєвреями". (7)

За життя Ґранах зіграв сотні найрізноманітніших театральних і десятки кінематографічних ролей. У багатьох з них можна простежити зв'язок з його біографією. Так у Німеччині він часто виконував ролі, які вимагали знання східноєвропейських мов або передбачали гру російських чи польських "типажів". У Польщі Ґранах реалізує себе як актор їдишомовного театру, у Радянському Союзі — як виконавець "екзотичних" ролей (наприклад, ватажка ромського табору). І вже у Сполучених Штатах, окрім східноєвропейських персонажів, завдяки виразному німецькому акценту до його репертуару додаються ролі німців у фільмах про Третій Райх, затребуваних та актуальних під час війни. В автобіографічному наративі можна спробувати відшукати відповіді на питання про те, як ці професійні амплуа поєднуються з самоусвідомленням актора, але будь-яка з цих відповідей є лише частиною особистості Ґранаха, що нею він був готовий поділитись з читачем.

Ґранах як галичанин відомий перш за все завдяки автобіографічному роману "Ось іде людина". Роман є історією втечі зі Сходу (Галичини) і пошуків західного (німецького) культурного простору, де стала можливою його творча реалізація. Обидва світи, Схід і Захід, описані автором неприховано компліментарно. Водночас, сентиментально та тепло змальована Галичина має типовий для емігрантського наративу образ гармонійної провінції:

"Земля у Східній Галичині [...] щедра й багата. Вона дає олію, жовтий тютюн, важку, мов олово, пшеницю; її багатство — старі мрійливі ліси, ріки, озера, а передовсім — красиві, здорові люди: українці, поляки, євреї. Вони всі подібні між собою, незважаючи на різні обряди та звичаї". (8)

Очевидно також, що Ґранах ідеалізує гармонійність мовного, релігійного та національного різноманіття суспільства пізньоімперської Галичини. Пригадуючи та конструюючи образ добросусідських стосунків євреїв та українців у рідному селі, автор навіть нормалізував побутове насильство між двома народами.

Відтак, описана Ґранахом, Галичина та її багатокультурність як й історія його власних подорожей — лише переуявлені у еміграції простори та досвіди. Романтичний, ностальгійний та ідеалістичний, як і більшість мігрантських оповідей, автобіграфічний наратив Александра Ґранаха все ж дозволяє нам поринути у його пригаданий та вигаданий образ вже неіснуючого світу. 

  1. Llyod Gartner, "The Great Jewish Migration: Its East European Background", Tel Aviver fur deutsche Geschichte, 1998, 27, 107–136.
  2. Александр, Гранах, Ось іде людина. (Київ: Видавництво Жупанського, 2012), 143.
  3. Ось іде людина, 144.
  4. Написана німецькою книга "Da geht ein Mensch" була видана українською в перекладі Галини Петросаняк у 2012 році.
  5. Alexander, Granach, Du mein liebes Stück Heimat. Briefe an Lotte Lieven aus dem Exil. Hrsg. Angelika Wittlich, Hilde Recher (Augsburg, Ölbaum Verlag, 2008).
  6. Ось іде людина, 145-149.
  7. Granach, Gad, Where is Home? Stories from the Life of a German-Jewish Émigré (Los Angeles: Atara Press, 2009), 1-2.
  8. Ось іде людина, 11.