Жіноча кооператива "Труд"

Жіноча промислова спілка під назвою "Труд" була заснована у Львові на початку 1901 року. Зі спогадів Олени Бережницької-Будзової знаходимо конкретну дату — 16 березня (Бережницька-Будзова, 1984). Організація діяла на засадах кооперації та мала на меті поєднати працю й навчання: кооператив виробляв і продавав тканини й одяг, що їх виготовляли жінки, які входили до цієї спілки, а на зароблені кошти було засновано школу крою і шиття для тих, хто хотів навчитися відповідному ремеслу. Ініціатива створення "Труду" належала "Клубу Русинок" — українському жіночому товариству, що існувало у місті з 1893 року (Богачевська-Хомяк, 2018: 184). Cтворенням цієї спілки найактивніше займалися Герміна Шухевич, тогочасна голова "Клубу Русинок", та Марія Білецька — педагогиня, активістка жіночого руху, членка виділу "Клубу". Консультативну допомогу надавали Василь Нагірний та Аполлон Ничай — найбільш відомі українські кооператори, засновники першого українського кооперативу "Народна торговля" (1883 рік).

У приватному листуванні Герміни Шухевич зафіксовані її заходи зі збору датків (пожертв), необхідних для фондування нової організації. Гроші вона збирала по родині, знайомих, а також за допомогою зголошень в українських часописах (ЛННБС 11/496/52: 15; 11/372/41: 4-5). "Падайте помічну руку рускôй женщенѣ на те, щоб она змогла доказати, що она вь силѣ працею своїх рук сторицею вернути Вамь и цѣлôй рускôй суспôльности тую хвилеву лепту, яку зложите на народный жертвенникь!" — писало "Діло" у січні 1901 року, анонсуючи клич Герміни Шухевич для "Труду" (Діло, 1901, Ч. 2: 3). 

За свідченнями сучасниці Лідії Бурачинської, "Труд" не був класичним кооперативним творіння, оскільки не був ініційований і створений безпосередньо "кравецькими силами". Ініціатива його фондування походила від "українських патріотичних кіл", які для своєї роботи обрали кооперативну форму (Бурачинська, 1987: 82). Цими патріотичними силами були представниці тогочасної української інтелігенції, які мали ресурс брати на себе роль національного проводу над жінками з менш заможних соціальних станів. 

Для "Клубу Русинок", як материнської організації, "Труд" став дуже важливим кроком уперед у практиці самоорганізації. Організаційний успіх жінок, як і чоловіків, залежав від мережі особистих контактів, дружби та добрих стосунків у межах свого класу. Однак, на відміну від чоловіків, жінки мали значно менше можливостей розпоряджатися грошима, навіть своїми власними (особливо одружені жінки). Вони звично менше, аніж чоловіки, пов'язували свою громадську роботу з кар'єрним зростанням, політичними амбіціями чи загалом політичними правами, яких довго були позбавлені. Приклад жіночої кооперативи "Труд", тобто самоокупної установи, яка, по-перше, мала сама на себе заробляти, а по-друге, забезпечити роботою, а відтак і грошима своїх учениць, був, з одного боку, результатом засвоєних уроків фінансової грамотності після десятиліття по суті волонтерської, тобто абсолютно безоплатної, жіночої благодійної чи просвітницької роботи, а з нею і необхідності постійно шукати жертводавців. А з іншого боку, для "Клубу Русинок" кооператива "Труд" також стала результатом реформи традиційної форми допомоги бідним на більш раціональний чи науковий підхід до соціальної роботи, тобто модерною спробою адресувати не наслідки бідності, а її причини (Stratigakos, 2008: 138).

"Труд" практично від початку свого існування мав власну нерухомість у центрі міста: організація придбала кам'яницю на площі Ринок, 39. Це капіталовкладення, ймовірно, стало однією із запорук виживання кооперативи в період майбутніх політичних (Першої світової війни, розпаду Австро-Угорської імперії і появи Польської Республіки) і економічних турбулентностей (економічної кризи 1930-х років). 

"Труд" почав свою роботу з організації різного роду дво- чи тримісячних курсів (гафту, крою та шиття) і розвинувся до трирічної школи, до якої могли вписатися дівчата після закінчення 6-ти класів народної школи, тобто з 15-річного віку. У "Ділі", яке в перші роки існування "Труду" активно слідкувало за його роботою, повідомляли про відкриття там 1 квітня 1903 року "салону мод" під керівництво власниці модельної школи ("школи моднярства") Анни Григорович (Григоровичевої) (Діло, 1903, Ч. 62: 3). 

З часом кооператива вийшла за межі Львова, відкривши свої філії в інших містах Галичини: у Перемишлі, Станіславові, Дрогобичі (Жіноче діло, 1912: 2; Медвідь, Гриценко, 2022). 

На українській ментальній мапі Галичини жіноча кооператива "Труд", імовірно, була помітною. Принаймні про це свідчать згадки про неї в, на перший погляд, дуже неочікуваних контекстах. Як-от матримоніальні оголошення, якими в той час рясніли рекламні рубрики щоденної преси. Так, наприклад, газета "Руслан" у 1904 році друкувала оголошення від постенфірера цісарської жандармерії (відповідно до словника творів Івана Франка, це дільничний поліції чи начальник поліцейського поста, прим. авторки), в якому серед перелічених вимоги для бажаної кандидатки, перевага надавалася "панночкам з товариства «Труд»" (Руслан, 1904, Ч. 31: 4). 

Зрештою, на свій імідж і впізнаваність працювали очільниці цієї організації. "Клуб Русинок" опікувався  українськими студентам Львівського університету, під час сецесії, зокрема провадячи для них "дешеву харчівню", яка до часу побудови Академічного Дому розміщувалася в будинку "Труду" (Залізняк, 1950).

Заснування "Труду" майже збіглося у часі з появою ще одного українського жіночого товариства у місті — "Кружка українських дівчат". Учасниці гуртка, за зізнанням однієї з "дівчат" Олени Бережницької-Будзової, "не доцінювали ще тоді ваги й значіння справи (Труду, прим. авторки). Здавалось нам, що воно пусте думати про кравецтво, про сукні, капелюхи й моди, коли цілий жіночий світ говорить про еманципацію" (Бережницька-Будзова, 1984). 

Розбіжності між старшим поколінням українських учасниць жіночого руху ("Клубом Русинок") і молодшим ("Кружком українських дівчат") на прикладі "Труду", ймовірно, полягали не так в ідейних чи ідеологічних різницях, як у дещо відмінних трактуваннях власних методів досягнення цілей. Дівчата бачили себе далеко поступовішими за своїх попередниць. У буквальному і метафоричному розуміння учасниці "Клубу Русинок" були матерями "Кружка" — для одних "Клуб" став орієнтиром, на культурно-просвітніх ініціативах якого вони зростали, для інших — материнським дітищем дуже безпосередньо. Як-от це було з Дарією Шухевич (у шлюбі Старосольською), донькою Герміни і Володимира Шухевичів, співзасновницею "Кружка українських дівчат". Ініціатива "Клубу" зі створення "Труду" тодішнім "дівчатам", очевидно, здавалася не надто поступовою. Однак, як показала практика, вона єдина з перелічених товариств (принаймні у своїх власних назвах і структурах) пережила Першу світову війну і повоєнні десятиліття, а зупинила її лише радянська націоналізація. 

Звіт загальних зборів "Труду" за 1926 рік до ініціатив кооперативи зараховував школу крою і шиття, з якої користало 70 учениць, робітню суконь і білизни, а також крамницю з кравецькими приборами (Бурачинська, 1987: 68). До практичних предметів учениці школи отримували і теоретичні знання, однак не в стінах "Труду", а на фахово-доповнюючих курсах товариства "Рідна школа". Наприкінці навчання учениці здавали іспит в Промисловій палаті (Izba Przemysłowa) і отримували диплом челядниці. З таким дипломом можна було отримати посаду на кравецькому підприємстві або ж відкрити власну справу. Щоправда, для останнього потрібно було здати ще один додатковий іспит, із яким була пов'язана також і додаткова плата у сумі ста доларів (Бурачинська, 1987: 70).  

У 1927 році "Труд" очолила нова голова — Олена Залізняк, колись учасниця "Кружка українських дівчат". Вона керувала кооперативою практично до кінця існування "Труду" і своєї вимушеної евакуації з міста через наступ радянської армії до Львова у вересні 1939. З іменем Олени Залізняк — членки найбільшої української жіночої організації того часу,  "Союзу Українок", із якими у "Труду" збігалися як ідейні, так і програмні цілі ("Союз Українок" у своїй структурі мав окрему кооперативну секцію, яка дбала про поширення кооперативних ідей серед жінок; такі кооперативні секції існували при кожній філії СУ) — пов'язані великі реформи "Труду" кінця 1920-х років. 

Саме під її керівництвом трирічна школа кооперативи перетворилася на промислову жіночу школу, що давала своїм ученицям повний вишкіл, тобто необхідності донавчатися теоретичних предметів поза межами "Труду" у її учениць більше не було. Право на відкриття такої промислової школи під назвою "Жіноча реміснича школа кооперативи «Труд» у Львові" було отримано у 1929 році. До теоретичних предметів навчання зараховувалися: українська і польська мови, література, історія обох народів, наука релігії, а також кореспонденція і книговодство. Серед практичних предметів були: крій, моделювання, шиття, вишивання та куховарство. Також проводилися заняття зі співу і фізичної культури (руханки).

Приблизно у той самий період "Труд" придбав ще одну нерухомість — будинок на вул. Янівській (Janowska) (тепер вул. Шевченка) для дівочої ремісничої бурси. Гроші на це придбання зібрала Михайлина Гавикович, членка правління "Труду", у 1928 році під час її поїздки до родичів в Америку. Президія організації уповноважила її провести таку збірку серед тамтешньої української спільноти (Бурачинська 1987: 71). 

Велика депресія, що сколихнула Європу на початку 1930-х років, не могла не позначитися на цій організації. Аби залишитися на плаву в період економічної кризи "Труд" відкрив шестимісячні курси куховарства та домашнього господарства, які згодом стали річними. З них, за даними сучасниць, користала насамперед "молодь з навколишніх сіл", яка готувалася поповнити міський ринок сфери послуг, зокрема домашньої служби. Кураторкою господарського курсу стала Олена Лукашевська, випускниця віденської господарської школи. Членський внесок кооперативи було підвищено з 10 до 30 доларів (внесок вимірювався у валюті через девальвація злотого). Разом з тим довелося ліквідувати крамницю (на площі Ринок, 39), яка виявилася неприбутковою. 

До середини 1930-х ситуація дещо покращилася, оскільки вже в 1935 році "Труд" пропонував своїм членкам нову можливість — відпочинково-виховні табори, тоді називані оселями. Перший такий табір, створений Комісією виховних осель при Українському крайовому товаристві охорони дітей і опіки над молоддю, провели в селі Рожанка (невідомо Верхній чи Нижній) на Бойківщині. Табір вели пластунки з гуртка "Ластівки". У 1936 році таку оселю організували у Славському. 

Друга половина 1930-х років у жіночій кооперативі "Труд" також ознаменувалася появою нової ініціативи — "вечорів вишиваної сукні", які згодом переросли у "покази української моди". Перший такий показ відбувся 8 травня 1938 року у співпраці з жіночим промисловим кооперативом "Союзу Українок" "Українське Народнє Мистецтво". Найкращі з моделей були надруковані на сторінках журналу "Нова Хата". Членки спілки "Труд" разом із "Союзом Українок" організовували вечори народного одягу не лише у містах Галичини, а й у Варшаві, Празі, Чикаго (Пасіцька, 2019: 91). 

Галицький жіночий кооперативний рух, очевидно, не був поза всеєвропейським контекстом. Голова "Труду" Олена Залізняк представляла українську жіночу кооперацію, що складала тоді 15% членства серед усіх українських кооперації, на Конгресі Міжнародної кооперативної гільдії у Парижі. Це була велика міжнародна організація, яка гуртувала жінок з різних країн і видів кооперації. Українська делегація, яку очолювала Олена Залізняк, входила до президії на останньому з'їзді цієї гільдії перед Другою Світовою війною. Кінець "Труду", а заразом і підприємницькій ініціативі сотень інших підприємств, принесла повоєнна радянізація, а з нею кардинально інша форма економічних відносин.