Українська національно-демократична партія

Установчий з'їзд партії відбувся у Львові 26 грудня 1899 року. З'їзду передувала робота міжпартійного комітету, який з огляду на присутність позапартійних осіб називався Комітетом львівських русинів. Ініціатором проведення узгоджувальної акції між українськими політичними угрупованнями Галичини виступив історик Михайло Грушевський. Як громадянин Російської імперії, він не міг бути на провідних позиціях об'єднавчого процесу. Але почав працювати над створенням нової партії одразу після переселення до Львова у 1894 році. Нова партія задумувалася як політична сила галицьких українців, що прагнули об'єднання всіх українських земель в одну українську державу. А вироблені для Партії ідеологія, стратегія і тактика мали послужити базою для всього українського руху, чого на практиці втілити не вдалося.

Утворення об'єднаної партії стало можливим завдяки переходу до лідерства в народовецькому русі групи Юліана Романчука і відокремлення в окрему партію клерикально-консервативного крила Народної Ради, що зблизило ідейні позиції народовців та націонал-радикалів. Втрата провідних позицій в РУРП драгоманівцями через перехід лівого крила партії на соціал-демократичні позиції аж до утворення в подальшому Української соціал-демократичної партії (УСДП). Оформлення в Русько-українській радикальній партії правого (національно-радикального) крила, відомого під назвою "молоді радикали" (Грицак, 1991, 71), готового до об'єднання з народовцями, принесло в український рух нові ідейно-теоретичні концепції.

Виробленням ідейно-політичної платформи нової партії займався часопис "Будучність", редагований Євгеном Левицьким, Володимиром Охримовичем та Іваном Трушем, в якому були опубліковані проекти програми і статуту партії. "Будучність" виконала роль дискусійного майданчика, де своє бачення майбутньої української партії викладали провідні українські інтелектуали, серед яких чільне місце займав Іван Франко. Саме Франко чітко означив потребу появи нової національної партії. Виступаючи на з'їзді РУРП він зазначив: "Треба інтелігенції, рух мусить опертися на багатших хлопах, що мають вільні руки, а не на бідних. Ми є не тілько хлопи, але й Русини; ми мусимо вести не тілько хлопську, але й руську політику; аби ми не були дідами, не тілько під зглядом економічним, але і народним, ми мусимо виступити не тілько проти москальофілів, але і проти Поляків" (Громадський голос, 1899).

Перший номер часопису “Будучність” вийшов у червні 1899 року. За першими числами часопису "Будучність" дуже важко визначити політичну спрямованість видання. Тематика статей була різноманітною: від аналізу найсучасніших соціал-демократичних видань до оцінки міжнародних відносин. Досить широко була представлена тематика, присвячена теорії нації та національному питанню, а також аналізові становища українців в Австро-Угорській монархії. В публікаціях "Будучності" спостерігаємо також значне зміщення акцентів та переоцінку попередніх поглядів. Зокрема змінилася думка щодо ролі вчення Михайла Драгоманова в українському політичному русі та його тези про "формальний націоналізм". На думку видавців часопису, раніше український "націоналізм" справді був формальним, оскільки зводився до питання мови й обряду. Але на думку автора статті, із часом і зі зміною обставин: "Ми під націоналізмом розуміємо не лише мову й обряд, але економічну й політичну независимість, організацію й розвій народу, коли ми під нацією розуміємо не етнографічну масу, але суцільний організм національний з усіми єго функциями економічними і интелєктуальними, політичними й соціяльними".

"Будучність" ставила перед собою амбітне завдання – виробити об'єднану платформу для всього українського національно-політичного руху, включаючи аддніпрянщину. Проте згодом, акцент на галицький автономізм та відкладання на далеку перспективу соборницьких планів призвели до гострого ідейно-політичного конфлікту. Унаслідок цього в 1904 році партію залишили Михайло Грушевський та Іван Франко.

Демократизм ідейних засад УНДП проявився у прагненні ліквідувати куріальну виборчу систему і запровадити загальне, пряме і таємне голосування. Реформа виборчого закону 1907 року до австрійського парламенту значно збільшила українське представництво. Із 27 депутатських мандатів, що дісталися українцям, члени УНДП здобули 17.

Виконавчим органом УНДП був Тісніший народний комітет, що підпорядковувався Ширшому народному комітетові. Провідними діячами Партії були: Юліан Романчук (голова), Кость Левицький (секретар), Олександр Борковський, Іван Белей, Михайло Грушевський, Євген Левицький, Василь Нагірний, Євген Озаркевич, Володимир Охримович, Дам'ян Савчак, Омелян Темницький та Іван Франко. З'їзди партії відбувалися один раз на рік і майже завжди 26 грудня. Другий день католицького Різдва дозволяв навіть селянам відірватися від повсякденних робіт і присвятити себе політичній діяльності. Як правило, з'їзди проходили в залі єврейського товариства "Яд Харузім".

Давня організація народовців спиралася на систему мужів довір'я, яка мала низку недоліків. Структура УНДП поєднала в собі стару народовецьку організаційну сітку, а завдяки національним радикалам додала нові модерні партійні елементи: фіксоване членство, вибори на з'їздах керівних виконавчих органів Тіснішого Народного Ккомітету (ТНК) та Ширшого Народного Комітету (ШНК). Однак, оскільки УНДП з'явилася в результаті компромісу народовців і радикалів, то вона змушена була піти на збереження подвійної структури: до складу партії входила абсолютно автономна одиниця – Народна Рада.

З одного боку це була нова модерна партія з чітко фіксованим членством, а з другого – широкий політичний рух.  Зберігши повітові філії Народної Ради, сітку "Просвіт" та культурно-економічних товариств, УНДП вже на самому старті стала найпотужнішою політичною силою українців в Австро-Угорщині. Наприклад, в Стрию існувала добре організована "Підгірська Народна Рада". Основна діяльність якої зводилась до організації виборчої кампанії, а партійна приналежність визначалась за участю в роботі Просвіти" (ЦДІА України у Львові, 372/1/12:1-5). Як писав Іван Лисяк-Рудницький: "Просвіта" була материнським тілом, з якого, із плином років, вийшли інші установи й організації. Народовецтво поступово поширилося серед мас і заклало міцний організаційний фундамент" (Лисяк-Рудницький, 1994, 430).

Утворення УНДП ознаменувало перехід українського суспільства до нового етапу політичного розвитку – його масової фази. Нова політична структура поєднала в собі широку організаційну мережу народовців та інтелектуальні надбання українських радикалів. Базуючись на виразній національній платформі, вона об'єднала різні верстви українського суспільства і стала першою реальною силою, що змогла протиставитися польському націоналістичному натискові в Галичині.

Партія зосередила в своїх руках основні засоби інформації, а завдяки відкриттю закордонних пресових бюро надала українській справі міжнародного звучання. Друкованим органом партії був тижневик "Свобода" (1899-1939). Редакторами видання у різний час були Володимир Охримович, Євген Левицький, Вячеслав Будзиновський, Лонгин Цегельський, Володимир Бачинський, Микола Заячківський та Степан Баран. На національно-демократичних позиціях стояли часописи "Діло", "Буковина" та "Українське слово".

Для кращої комунікації з виборцями УНДП заснувала так звану Народну канцелярію, яка безкоштовно надавала юридичні послуги українцям. Діяльність юристів з Народної канцелярії оплачувала сама партія. Поява такої структури і особливо щоквартальні звіти в "Ділі", чітко зафіксували успіхи УНДП в плані національно-політичної мобілізації.

Після парламентської виборчої реформи 1906-1907 років політичне життя в Галичині зазнало значних змін. Із 1907 року Партію очолював Кость Левицький. З відходом на другий план Юліана Романчука (в основному через вік), в Партії почалася внутрішня боротьба. У Відні сформувався потужний тандем двох депутатів австрійського парламенту: Костя Левицького та Євгена Олесницького – від Галичини та Миколи Василька – від Буковини. Проти "узурпації" влади в Партії цими політиками виступила група, в якій був лідером Євген Петрушевич.  Особливо загострилися внутрішньопартійні чвари під час Першої світової війни, коли провід Партії та її депутати змушені були перебратися до Відня.

У Відні групи, що протистояли одна одній і раніше, вдалися до створення паралельних структур. Так, з початком війни, сформувалася Головна Українська Рада (ГУР), а потім під ударами противників Костя Левицького останньому довелося трансформувати її в Загальну Українську Раду (ЗУР). Послідовники Євгена Петрушевича вдалися до створення своєї власної організації – Української Парламентарної Репрезентації (УПР). Усі названі організації були надпартійними, але їхній провід знаходився в руках національних демократів. Зрозуміло, що таке внутрішньопартійне поборювання не сприяло виробленню спільної партійно-політичної позиції в умовах війни.

Ідейно-політична платформа УНДП була поєднанням радикальної та народовецької програм. Її творці, вдало використавши теоретичні надбання українських радикалів (соціалістів) та багаторічний досвід народовців, створили програму центристської партії. Помірковане та лояльне ставлення українських національних демократів до існуючої влади серйозно позначилося на формулюванні національно-політичного ідеалу. Постулат політичної незалежності України не був чітко визначений у програмі партії, а ідея державної незалежності розглядалася як дуже віддалена перспектива.

Центральне місце у програмі партії займала автономістська ідея (ідея поділу Галичини і утворення окремого українського автономного краю) як найбільш реальна вимога тогочасної політики. Партія наголошувала на необхідності проведення глибокої політичної та економічної організації українського суспільства.

Сам політичний постулат залишився майже без змін до 1918 року. У початковій редакції програм не виявилося навіть чіткого формулювання вимоги утворення національної автономії. Просто народовці, як послідовні легітимісти, сподівалися на те, що лояльною поведінкою до держави й правлячої династії, зможуть "заслужити" покращання правно-політичного становища українців. Вони вважали, що процеси загальної демократизації імперії обов'язково зачеплять і українців. "Бажанєм нашим єсть: в державі австрійській, — поважній на вні, а сильній у внутрі згодою й задоволенєм усіх єї народів, — на основі конституційній, законними средствами здобути народови руському таке становисько політичне, яке ему належиться межи народами сеї держави", — значилося в їхній програмі (ЦДІА України у Львові, 146/7/4529:12).

Це було сподівання на повторення ситуації аналогічної до подій 1848 р., коли досягнення революції не оминули і консервативно настроєне українське населення монархії, а отже варто було просто залишатися вірними і лояльними до династії, уряду і держави: "Від правительства жадаємо конституційної оборони прав і інтересів народу руського, і правительство, котре доложить заходів в ціли заспокоєня справедливих жадань народу руського, — будемо підпирати" (ЦДІА України у Львові, 146/7/4529:13).

Прагнення до вирішення всіх справ виключно легітимним шляхом досить відчутно позначилося на тактиці та політичній платформі Партії. Вплив саме цього чинника був визначальним майже до останніх днів існування Австро-Угорської монархії.

Цікавою була позиція УНДП щодо ідеї соборності українських земель. Наприклад, Партія не передбачала активного впливу на подальшу долю українських земель в угорській частині (Транслейтанія). Вона лише збиралися нав'язати "тісні взаємини" із метою "витворення подібного руху національного, який є між галичанами й буковинцями". За прикладом Головної Руської Ради, яка в 1848 році проголосила етнічну єдність українців по обох боках кордону: австрійського та російського, УНДП прагнула лише "скріпляти та розвивати почуте національної єдности з російськими українцями", із метою, "витворення разом із ними культурної одноцільности"(Будучність, 1899, 15 грудня). У політичному ставленні до Росії, національні демократи підтримували ідею перетворення Російської імперії "з абсолютистської й централістичної у державу конституційно федералістичну, оперту на автономії народностей".

Реалізація поставленого ідеалу повинна була відбуватися поетапно в такому порядку: 1) ліквідація старих крайових статутів для Галичини й Буковини; 2) поділ Галичини за етнографічним принципом на польську й українську частини; 3) поділ Буковини на українську й румунську; 4) утворення однієї національної провінції "з окремою адміністрацією і окремим національним сеймом" (Будучність, 1899, 15 грудня). Оскільки утворення української автономії партія відсувала на подальший час, то мінімальними вимогами її програми стали: поділ існуючих крайових адміністративних установ на "окремі уряди і власти для руської части Галичини з осідком у Львові" і створення окремих адміністративних органів для польської частини (Будучність, 1899, 15 грудня).

Стосовно демократичних засад партійної платформи можна сказати, що вона включала всі основні вимоги європейських демократичних рухів. Програма проголошувала, що національні демократи головною своєю метою обрали осягнення впливу українського народу на законодавство й адміністративні органи в державі, краї, повіті, громаді шляхом реформування й демократизування основних представницьких інституцій (Будучність, 1899, 15 грудня).

Одночасно УНДП продовжувала активно впливати на культурно-освітнє життя Галичини. Вимоги реформи австрійської системи шкільництва та утворення українського університету протягом всього часу існування УНДП були найбільш актуальними напрямами її практичної політики. Ідея поділу Крайової шкільної ради та відкриття українського університету у Львові розглядалися партією як складові концепції поділу Галичини і утворення української національно-адміністративної автономії в імперії Габсбургів.

Напередодні Першої світової війни Партія, під тиском обставин, змушена була внести істотні зміни до своєї програми. Певні зміни стосувалися і постулату політичної незалежності України. Формулюючи мету партії у передмові до зміненої програми, Степан Баран у 1913 році писав: "Мета партії: досягнення національно-політичної, економічної (господарської) і культурної самостійности й об'єднання всіх українських земель в одну самостійну українську державу" (Баран, 1913, 10). Але водночас він зробив суттєве застереження стосовно трактування сформульованого національно-політичного ідеалу в реальних умовах: "Однак з огляду на те, що наш нарід живе в трьох ріжних державах, австрійській (Галичина й Буковина), угорській (північно-східна Угорщина), і російській (полуднева і полуднево-західна часть Росії) — наші близші, теперішні цілі мусять бути пристосовані до границь даних держав" (Баран, 1913, 10).

До цього можна додати, що члени УНДП були прихильниками еволюційного розвитку подій. І тому всяка влада для них мала бути легітимною. У цьому випадку, джерелом легітимності щодо майбутньої української держави УНДП вважала Австро-Угорську монархію. Через те майже всі державницькі орієнтаційні моделі опиралися на австрофільство. Кость Левицький згодом так характеризував нову редакцію політичних вимог УНДП: "Самозрозуміле, що ми галицькі українці не могли від разу до осередних (центральних) держав: Австро-Угорщини й Німеччини ставити домагання на відірвання Галичини й Буковини від Австрії, бо-ж ми станули по боці цих держав. Тому поставили ми головне домагання: визволення великої (Наддніпрянської) України з російського (царського ярма), при чому розважували, що коли велика Україна стане самостійною державою, то й галицька земля до неї незабаром прилучиться" (Левицький, 1928, 10-11).

У скоригованому вигляді основна політична вимога зводилася до звільнення великої України від царської Росії, і створення з неї самостійної української держави, та звільнення галицьких українців від панування поляків, "не відрікаючись Австрії" (Левицький, 1928, 10-11). У роботі з'їзду, який розглядав справу орієнтаційної політики взяв участь Іван Франко, який, підводячи підсумки, також висловився на підтримку австрофільського напрямку: "Є вимогою реальної політики ставити такі домагання, що-до яких є вигляди на здійснене. Клич Самостійної України вимагає від нас, щоби ясно поставити нашу політичну орієнтацію. Наша орієнтація може опиратися тільки на ґрунті Австрії, де можемо здобути умови розвитку й свободу нашому народови" (Левицький, 1926, 494).

Австрофільський напрямок став домінуючим в політиці УНДП завдяки дії трьох чинників: 1) запровадженню в Австро-Угорщині загального виборчого права; 2) репресіям національних рухів у Росії; 3) напруженню відносин між Австро-Угорщиною та Росією в результаті балканської кризи 1908/1909 рр (Mitter, 1984, 211). Обраний українськими політиками шлях випливав із самої природи тогочасного українського національно-демократичного табору. Основними джерелами українського політичного австрофільства були: 1) лоялізм; 2) легітимізм; 3) прагматизм.

Лоялізм до держави й династії в австрійських українців, був не лише історичним, але й політичним. Василь Кучабський так пояснював джерела галицького лоялізму: "З уваги на безсилля українського народу були дуже небажані, хоч би й найменші перешкоди з боку займанщицьких держав — Австрії та Росії. Тому одною з найважніших функцій української політики мусіло стати переконування займанщицьких держав, що скріплення національної свідомости й культури українського народу не ослабить його лояльности до здобувчої держави. Тактика лоялізму, на якій ніби-то в українськім національнім інтересі не сміла впасти тінь підозріння, перемінилася в аксіому української політичної думки" (Золоті ворота. Історія Січових Стрільців 1917-1919, 1937, 6). Варто при цьому зважити і на своєрідні станові інтереси провідних кіл націонал-демократів. Це була не просто партія центристського типу, але партія дрібних чиновників, адвокатів, фінансистів і т.д., тому для них не останнє місце займали їх життєві інтереси та можлива перспектива, які значною мірою залежали від державної влади.

Хоча, австрофільська орієнтація домінувала в політичному курсі партії, все ж у ній рівночасно діяв самостійницький напрямок. Свідченням цьому, є утворений радикальною групою УНДП із початком війни таємний комітет, який займався розробкою моделей української держави (ЦДІА України у Львові, 372/1/17:3-8). Засідання цього комітету відбувалися в режимі надзвичайної таємності. Усі учасники нарад зобов'язувалися "під словом честі заховувати всі наради в найбільшій тайні". Свої зобов'язання члени комітету кожного разу підтверджували особистим підписом на протоколі засідань. До комітету увійшли відомі націонал-демократичні політики: Лонгин Цегельський, Андрій Лунів, Василь Панейко, Степан Рудницький, отець Йосиф Фолис, Іван Боберський та Володимир Бачинський. Комітет розробляв не тільки план утворення самостійної української держави, але й обговорював майбутню державну конституцію (ЦДІА України у Львові, 372/1/17:4).

Однак те, що Україна становитиме самостійну державу, у програмі намірів було прийнято рішення не писати. Не було цілковитої єдності і щодо пропозиції виробити конституцію за зразком угорської. На заваді стали різні підходи учасників нарад щодо положень конституції майбутньої держави.

Прагнення українського руху до витворення широкої національно-демократичної платформи, базованої на понадкласовому принципові, визначили специфічний характер усіх національно-політичних концепцій, що виникали протягом даного часу в середовищі УНДП. Відкинувши соціалізм, у програмі УНДП було сформульовано основні положення ліберально-демократичної доктрини. Зокрема стосовно економічного блоку вимог можна сказати, що покладений в основу цих вимог принцип "органічної праці" дає повне право кваліфікувати цю партію як ліберально-демократичну.

Партія відійшла від засад початкового етапу народовецького руху, тобто перемістила положення про справи просвітні й культурні на другий план, замінивши їх вимогою проведення глибокої політичної та економічної організації українського суспільства в Австро-Угорщині. Вона поставила вимогу про утворення незалежної української держави в залежність від існуючої політичної кон'юнктури в державах, до складу яких входили українські території. Розглядала вимогу утворення української автономної області у складі Австро-Угорщини, як необхідний етап на шляху до утвердження української державності. У воєнні роки полігоном для реалізації державницьких концепцій УНДП обрала територію Російської України. Хоча українські націонал-демократи і приступили до розробки плану практичних заходів, спрямованих на утворення незалежної української держави, все ж з огляду на австрійські обставини, ця вимога не була офіційно оформлена у програмі УНДП.

Своїм найголовнішим завданням перед Першою світовою війною Партія вважала боротьбу і проведення виборчої реформи до Галицького сейму. Проте, з початком війни це питання втратило актуальність.