Полярон ID: 142

Виробниче об'єднання "Полярон" — колишня група підприємств по виробництву електронних компонентів для радіолокації та зв'язку в структурі ВПК СРСР й найбільший виробник електророзподільної та контрольної апаратури в Західній Україні, монополіст по випуску вакуумної комутаційної техніки в Україні. Функціонував у 1959−2015 роках.

Історія

Підпорядкування:

• Державний комітет Ради Міністрів СРСР з радіоелектроніки (1959−1965 рр.)
• Міністерство електронної промисловості СРСР (1965−1991 рр.)
• Державний комітет України по оборонній промисловості і машинобудуванню (жовтень 1991−квітень 1992 рр.)
• Міністерства машинобудування, військово-промислового комплексу і конверсії України (1992−1997 рр.)
• Міністерства промислової політики України (1997−2000 рр., 2001−2014 рр.)
• Державний комітет промислової політики України (2000−2001 рр.)
• Міністерством економічного розвитку (2014−2015 рр.)

Зовнішньоекономічна та політична самоізоляція СРСР в умовах холодної війни та гонитви озброєнь диктувала необхідність швидко розробляти та впроваджувати нові зразки озброєння, що відповідали б найновішим вимогам військової справи із використанням сучасних технологій, зокрема радіолокації, навігації та зв'язку. Наприкінці 1950-х років науково-дослідні та дослідно-конструкторські організації, державні проєктні інститути з власними виробничими лабораторіями, а також дослідні заводи потребували нових виробничих потужностей.

У Львові на базі велосипедного заводу почалася організація підприємства — поштова скринька № 24 — з виробництва електровакуумних приладів для потреб військово-промислового комплексу відповідно до постанови ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР від 6 червня 1959 року (ДАЛО П-1444/1/52: 151).

Роботи з реконструкції паралельно з генеральним підрядником виконували співробітники ремонтно-механічного та інструментального цехів за планом Державного союзного проєктного інституту Державного комітету Ради Міністрів СРСР з радіоелектроніки (підприємство п/с Г-4733). Збудували нові цехи, резервні ємності для води, водневу станцію, газопровід, компресор для подавання повітря обсягом 50 кубометрів, АТС, трансформаторні підстанції, теплотраси з паровими лініями.

На старих виробничих потужностях готувалися до випуску нової продукції (регулюючий тріод ГМ-2Б) за технологіями Рязанського електролампового заводу (підприємство п/с № 4) та продовжувалося виробництво велосипедів, зокрема вдосконалення мотовелосипеда В-902, першу партію якого реалізували 1958 року. До Львова прибувало нове обладнання з чинних підприємств вакуумної промисловості, частина необхідних інструментів та оснащення виготовлялася на місці. Перші сімдесят працівників навчалися в Рязані.

У грудні 1959 року працювала лише складальна дільниця на деталях з рязанського заводу. В умовах нестачі деталей, план із 500 модуляторних ламп в четвертому кварталі виконано не було, а підприємство вже отримало документацію на нову лампу.

Один з працівників Полярону, пан Михайло згадував про реорганізацію: "…в 60-му році, то якраз, то був скоріше Велосипедний завод. З Велосипедного він переходив на Полярон. Він ще так не був повністю, а так вже началося дещо перенесли, одні прилади. А ще і ровери випускали і вже начали випускати".

Підприємство п/с № 24 подавало заявки до Раднаргоспу на кадри. Відчувалася гостра нестача кваліфікованих працівників. В 1962 році Михайлу Перліну, старшому майстру дільниці відкачування, відмовили у звільненні до прибуття нового працівника, а новоприбулому фахівцю Романенку позачергово виділили двокімнатну квартиру (ДАЛО П-1444/1/55: 15, 43).

12 березня 1962 року здали в експлуатацію склозаготівельну дільницю цеху № 1, а в червні 1962 року цех № 1 розмістився в новому приміщенні, що дало змогу збільшити потужність на 50 %. Тоді виробляли металокерамічний тиратрон "Інстинкт", модуляторні тріоди (ГМ-2Б, ГМ-3А, ГМ-3Б), імпульсний генераторний тріод ГИ-19Б, манометричні лампи.

Випробовувачка електроприладів пані Віра розповіла про призначення продукції: "Ну я знаю, вони всяко, вони і в авіації, і в різних воєнних потребах. То різні були. То була Іскра, М2-Б. Я навіть, мені з пам'яті вилітає. І ГУ-34, і ГУ-36. І то різні прибори. Вони всі були дуже високої частоти і мали високу потужність".

У 1964 році розпочалося будівництво цеху керамічних виробів та нових складальних цехів. У структурі підприємства були конструкторське бюро, лабораторія скла та кераміки, макетна дільниця. У допоміжних цехах № 14, 20−23 займалися ремонтом та виготовленням додаткового устаткування й інструментів. Основні цехи постійно розширювали асортимент продукції. Основний замовник — Міністерство оборони.

Пан Михайло розповідав про режим секретності та як працівники дізнавалися про призначення продукції: "І.: … Вам казали, що ці прилади, які ви виробляєте, потім використовуються десь на човнах підводних?

Р.: Нє-нє. То не говорилося.

І.: А звідки Ви тоді знали?

Р.: Було навіть, хто-то їхав з нас кудись чи в Америку чи куда, на літаку, і один прилад такий ГУ-34, він навіть такий, що і він відмовив, і з ним втратились зв'язки. То такий шум, знаєте, був тут в нас на заводі. Ну, то вже знали приблизно куда, там випускалися і лазери. То є, знаєте, вони ідуть всюди. Лазери ідуть і на лікування є, і вони в шахті йдуть, десь простір треба міряти, вони той луч запускають, то точно. Ну, знаєте, то вже, я вже технікум закінчив, я вже знав приблизно куда-то, що. <…> Про нерозголошення там тайни, то всьо, підписувалися. Я собі деколи навіть позволив щось сказати, збиралися, десь хвилинка була часу, як говориться в курілці, не було щось, мужчини щось обговорювали. Знаєте, я десь що, то то доносилося. Тому що був так, як було три-чотири, один мусив якийсь доносчик. Доносилося. То мене викликали в Перший відділ…"

Відділ технічного контролю п/с № 24 з метою підвищення рентабельності^[1] докладав зусиль для досягнення рівня придатної продукції для ВПК на рівні 75%. Однак, фіксувалися нарікання на якість матеріалів, стабільність постачання від закріплених постачальників (Костопільський завод скловиробів, Московський завод обробки кольорових металів^[2], Артемівський завод та Саратовський завод тугоплавких металів), кваліфікацію працівників, відтік кадрів та відсутність оборотних коштів для постійної модернізації виробництва.

Наприклад, у 1963 році піч для виготовлення кераміки із заводу в Таганрозі була передана до Московського інституту, бо львів'янам бракувало коштів, а заробітну плату на підприємстві виплачували із затримками до семи днів. Лев Зеланд, директор заводу, пояснював постійному представнику основного замовника, що на відміну від Ленінградського об'єднання електронного приладобудування "Світлана", змушений поліпшувати якість коштом збільшення трудомісткості (ліміт перевищено на 200 осіб).

У 1967 році підприємство п/с № 24 отримало власну назву — Львівський завод електронних приладів. Вимоги до приладів зростали, що потребувало постійної модернізації виробництва. Для впровадження нової продукції в цехах створювали дільниці з найновішим обладнанням, а працівників залучали з наявного штату.

Основні цехи освоїли виробництво генераторних ламп (ГМИ-2Б, ГУ-56, ГУ-47, ГМ-4Б, ГУ-46, ГМ-4А), дугогасних камер вакуумних вимикачів (КДВ-5, КДВ-12), імпульсного модуляторного тиратрона з водневим наповненням ТГИ1-700/25, приладів "Июнь", "Тайга", "Тундра", "Изюминка".

Технічна новинка — газовий лазер ЛГ-36А потужністю випромінювання 55 мВт — впроваджувався в серійне виробництво одночасно з початком робіт в конструкторському бюро заводу у 1968 році. Відтоді тематика конструкторського бюро під керівництвом Семена Мойсейовича Абрамовича формувалася у напрямку лазерів та лазерних пристроїв. Підприємство співпрацювало з кафедрою електронних приладів Львівського політехнічного інституту. Вивчалися можливості використання лазерів для контролю метану в атмосфері, "сліпої" посадки літаків, проєкційних систем для телебачення. В серійне виробництво були впроваджені газові генератори ЛГ-55, ЛГ-75, ЛГ-56.

В травні 1969 року було засновано філію №1 Львівського заводу електронних приладів у Старому Самборі. У Львові здали в експлуатацію новий корпус № 33 загальною площею 20 тис. кв. м., в якому в першу чергу розмістили основні цехи № 3−5. На підприємстві у цей час працювало 5100 осіб.

В лютому 1970 року "філія Старий Самбір" запустила виробництво вакуумної комутаційної техніки (вакуумний вимикач ВВВ 10-2/320 та ВВВ 10-4/400), яка в той час не мала аналогів в розряді струмів до 6,3 КА. Основним споживачем продукції став Московський завод "Електрощит", річна потреба якого складала 5 тис. шт..

Для виробництва мікросхем 155 серії відкрили ще одну філія у Хирові, а виробничі площі з виготовлення компоненти до лазерної техніки знаходилися в Магерові в костелі Святої Трійці.

В 1976 році філії "Полярону" у Старому Самборі та Хирові отримали назви "Екватор" та "Меридіан" відповідно.

1977 року головне підприємство у Львові та філії стали виробничим об'єднанням "Полярон" з випуску вакуумних перемикачів, генераторних ламп (для телецентрів, радіолокаційних станцій, військової техніки), мікросхем^[3], електронних компонентів для ракет, кораблів, підводних човнів, літаків (зокрема системи посадки в темряві), частина якої йшла на експорт.

У 1988 році на ВО "Полярон" відкрили філію кафедри експериментальної фізики Львівського університету.

1980-ті роки підприємство зустріло з нагальною потребою в модернізації виробництва^[4], проблемою плинності кадрів та нестачі висококваліфікованих робітників. Виробниче об'єднання, на якому станом на 1 січня 1988 року працювало 8012 осіб, потребувало 10−12 млн рублів щорічних капіталовкладень на технічне переоснащення.

На ХІІ п'ятирічку було заплановане будівництво корпусу 1-А та станції нейтралізації для гальваніки, проєктування нового цеху кристалів для виробництва надвеликих інтегральних схем, зведення на заводі "Глобус" (філія в Буську) корпусу площею до 3 тис. кв. м., де планували налагодити виробництво побутових комп'ютерів спільно з західними партнерами (ДАЛО П-1444/1/353: 10-11).

Новим викликом епохи перебудови стала конверсія.

В СРСР підприємства ВПК випускали 100% радіоприймачів та телевізорів, 98% магнітофонів і 97% холодильників. Військові замовлення були пріоритетними, тож до товарів народного вжитку ставилися як до чогось побічного (планувалося до 10% загальних обсягів виробництва), особливо коли ці товари не мали стосунку до основної продукції. Відповідно страждали якість і темпи виконання плану.

Львівський завод електронних приладів отримував багато рекламацій стосовно мотлоху. Стабільно мали попит акумуляторні ліхтарики, фотоспалахи ("Маяк", "Електрон"), масажер для рук, скляні їжачки, запальнички. Асортимент розширювався повільно, а зовнішній вигляд програвав закордонним аналогам.

У 1970−1980-х роках з'явилися радіоконструктори, електронна іграшка "Пошук", електронно-лазерний тир ЕЛТ-10, пульти дистанційного керування для магнітофонів, лазерний вказівник напрямку ЛУН-1, індикатор справності свічки запалювання для автомобіля "Пошук-1".

Пріоритетом конверсії стало виробництво товарів для легкої та харчової промисловості, обладнання для торгівлі, громадського харчування, медичного обладнання й обчислювальної техніки.

Продукція ВО "Полярон" з моменту заснування мала широке застосування в цивільній промисловості. Під питанням залишалися зовнішній вигляд, асортимент та пошук ринку збуту.

На підприємстві виробляли очний лазерний стимулятор "Монокль", лазерний стенд ПЛК-1 для СТО, "Львів-1. Електроніка" для опромінення насіння на основі ЛГН-111, дозиметр "Прип'ять" РКС 20.03, лазерний пристрій "Асканіт" та "Алоу-2". Лазери для потреб медицини та фізіотерапевтичні установки розроблялися спільно зі Львівським медичним інститутом.

У переліку продукції ВО "Полярон" зустрічалися різноманітні прилади, призначення яких залишається таємницею для широкого загалу. Наприклад, "Тайга", "Тундра", "Ткач", "Том", "Інфляція", "Айсберг", "Аніс", "Пансіонат", "Вага-3", "Дельфін", "Веста", "Дублон", "Амазонка", "Магма", "Муфлон", "Арлекін".

У 1976−1985 роках підприємство брало участь у розробці аргонових лазерів для запису інформації на змінні оптичні та оптико-механічні диски для пристрою зовнішньої пам'яті в моделях ЕОМ "Ряд-2".

1983 року у Львівському музеї історії релігії відкрили голографічну лабораторію оснащену продукцією ВО "Полярон", а музейники пройшли стажування на підприємстві.

1986 року здійснено розведення друкованої плати для вітчизняного клона ZX Spectrum — комп'ютера "Львів".

З жовтня 1991 року ВО "Полярон" (10 293 працівники) підпорядковувався Державному комітету України з оборонної промисловості.

У 1993 році завод змінює власника — військові передають підприємство в державну власність Фонду державного майна України. Відтоді починається випуск вакуумної комутаційної техніки (вакуумні контактори для вугільних шахт) на замовлення Мінвуглепрому України. Вироби постачали також на Одеський та Дрогобицький нафтопереробні заводи.

Адаптуючись до ринкової економіки на площах і обладнанні ВО "Полярон" виникло 24 структури, серед них:

• завод "Меридіан" (м. Хирів, Львівська область).
• завод "Екватор" (м. Старий Самбір, Львівська область).
• завод "Глобус" (м. Буськ, Львівська область).
• "Інстмаш" — розробка і виготовлення нестандартного обладнання.
• "Злет" — виробництво гелієво-неонових та іонних лазерів потужністю від 1,5 мВт до 4 Вт з довжиною хвилі від 0,325 до 0,63 мкм.
• "Левконт" — виробництво низьковольтних вакуумних дугогасильних камер і контакторів, імпульсних водневих тиратронів, манометричних датчиків тиску.
• "ЛЕВП" — виробництво потужних генераторних ламп, вакуумних вимикачів, вакуумних конденсаторів перемінних і постійних ємностей.
• ДП ДВО "Полярон" Комбінат Громадського Харчування ВО "Полярон".
• ТОВ "Львів-Електроніка" на базі СКБ ВО "Полярон".

ВО "Полярон", як і інші підприємства військово-промислового комплексу, не мало стійких зв'язків і співпраці з цивільними замовниками. Залишаючись у державній власності підприємство брало участь у державних програмах, але не отримало достатнього фінансування та, не зважаючи на високий науковий та технічний потенціал, не знайшло своєї ніші ні на внутрішньому, ні на міжнародному ринках.

У 2004 році підприємство змінило назву на Державний науково-виробничий комплекс "Полярон", а вже 7 червня 2010 року в рамках підготовки до приватизації його було реорганізовано в публічне акціонерне товариство (ПАТ), 100 % акцій належали регіональному відділенню Фонду держмайна України у Львівській області.

Пан Володимир згадував про ліквідацію підприємства: "… "Полярон" завалили, то не "Полярон" завалили, то, як то, як вам сказати, приміщення, які були нікому не потрібні. Чому? Бо коли був завод, розумієте, той завод треба було, як ж кажу, розширювати, підтримувати і сюда запускати нове обладнання, розумієте. Там люди були, люди спеціалісти. Колись, як вам сказати, кожний, хто сюда входив, я буду казати, входить зі своїм обладнанням, наших людей брали на науку на півроку, шоб їх навчити і повернути назад. Коли от стояв наш цех 14-й, німці хотіли нам поставити там обладнання, яке робило 18 операцій чи 15, зараз точно не пам'ятаю. Взяти наших людей у Німеччину і навчити за півроку, люди мали вчитися. І той працівник мав сидіти у білій сорочці і управляти тим. І де виробляли то 18 чоловік, розумієте, то то мав виробляти один чоловік. І, відповідно, більше деталей мали би виробляти ті 18 чоловік. Це так було за того підходу. (…) Але хто б не приїжджав, я особисто, був у нас такий Сорока, директор департаменту львівської адміністрації, Мстислав (…) він цей, він приходив, хотіли поляки, хотіли цей. Але треба було зробити ті умови, шоб підійшли. Ні міській адміністрації, ні міській раді, нікому взагалі, перепрошую, просто не треба було. (…) певно, шо не буде. (…) Львова чи шо (…) треба було гроші, а не (…)"

27 жовтня 2011 року суд визнав підприємство банкрутом (борг із виплати заробітної плати становив 950,5 тис. грн) та призначив процедуру санації. Працівники (станом на 31 грудня 2011 року було зайнято 209 з 320 робочих місць) зосереджувалися на виробництві конекторів, які виявились в рази надійнішими за продукцію конкурентів. В 2011−2013 роках ПАТ НВК "Полярон" мав певні успіхи на європейських виставках.

У 2012 році Фонд державного майна України виставив підприємство із земельною ділянкою площею 3,4282 га, із 23 будівлями та спорудами 1955−1989 років будівництва та обладнанням 1964−1993 років випуску на приватизаційний аукціон; ціна пакета становила 25,67 млн грн.

З 2014 року підприємство перебувало у стані банкрутства. У 2015 році ТзОВ Торговий дім "ГалПаП" почало демонтаж корпусів у мікрорайоні "Полярону" (обмеженому вулицями Угорською, Луганською, Тернопільською та проспектом Червоної Калини). Станом на 2019 рік 85 % споруд було ліквідовано, а на 15% виконувалися роботи зі спорудження багатоквартирних житлових будинків з об'єктами торгово-розважальної інфраструктури у їх структурі. 4 лютого 2021 року було знесено адміністративну будівлю — корпус № 5 — НВК "Полярон".

Завод і мікрорайон

Будівельні роботи на території заводу не вщухали від часу заснування. Одночасно зі зведенням нових виробничих площ з'явилися центральна та дієтична їдальні, кафетерій, кафе "Берізка", санітарна частина, палац культури. Між корпусами прокладали алеї із зеленими зонами. У 1970-х роках проєкт благоустрою всієї території підприємства розроблила Людмила Романюк, архітекторка відділу капітального будівництва.

Пані Ольга розповідає про територію заводу: "Медпункт був, дуже було гарно, озеленена, така територія була зелена, гарна. Цехи були, ну, культурно там було. Ну, не до всіх цехів допускали, але територія була озеленена, приємно було. І квіти були висаджені. І була альтанка така, шо можна було посидіти, відпочити в обідню перерву".

Пан Володимир розповідає про фонтани (басейни системи охолодження повітря) на території заводу: "Ширина тої алеї була десь порядка сорок метрів, ширина. І на тій алеї були (…) між цехами і фонтани були, між (…) фонтани. Тобто підсвітка була і так далі. А самі фонтани викладені були з кольорового такого каміння, і в тому була вода. Кругом були клумби квітів".

Навколо "Полярону" отримали житло його працівники. Перші п'ятнадцять двоповерхових багатоквартирних будинків почав зводити ще Львівський велосипедний завод. У лютому 1962 року нова теплотраса підприємства п/с № 24 опалювала ще й 132-квартирний будинок.

Житлове будівництво здійснювалося власним коштом підприємства, за рахунок дотацій профільного міністерства та частково коштом міської влади. Нові будинки на вул. Угорській поставали на місці старої малоповерхової забудови.

Електрослюсар підприємства п/с № 24 пан Михайло розповідає про чергу на квартиру: "Я вже на Поляроні, як на квартиру став на чергу, то я став в 60-му році там було щось 87 людей на квартиру. Але я так постарався, що я був перший з тих 87. Там я перший, другий і так до 87. Ну то ті, що були 87-мі, то вони десь через 6 чи 7 років тільки дістали. І я скоро дістав, знаєте, так".

Архівні документи свідчать про те, що гуртожитки майже постійно були переповнені, а однією з головних причин плинності кадрів на підприємстві була відсутність житла (на першому місці — низька заробітна плата).

Віджигальниця кольорових металів пані Катерина про заробітну плату: "…ставка була 80, старі гроші… під кінець вже було від виробітку. То вже як було від виробітку, то я сама на участку, то я вже заробляла… воєнний як прийшов, вся прогресівка летіла… Та то вже не було довго, то весь час була ставка. Під кінець від виробітку було".

Пані Ольга розповідає про гуртожитки: "…Так, було дуже багато гуртожитків. Один гуртожиток був на тій Угорській, 2. Потім на Карбишева (сучасна вулиця Віденська ─ прим. ред.) там внизу був гуртожиток, в старих таких приміщеннях. Дуже багато було гуртожитків, ще десь було збудовано. Не пам'ятаю, де. А, Морозна вулиця. Вже як почали десь на Сихові отут скраю, оті на Козельниках вони мали ті маленькі будиночки, що давали такі сімейні гуртожитки".

Мікрорайон "Полярону" зводився з відповідною інфраструктурою — крамниці, перукарні, зелені зони, спортивні майданчики. Завод мав дві підшефні школи — № 69 та № 80 — та відомчі дитячі садочки.

Вихователька садочка пані Ольга розповідає: "…був в нас такий окремий підрозділ. Ми все фінансування, все в нас йшло від Полярону. Бо там було два садочки 130, 169 садочки. То були два таких садочки від Полярону. 130-й був звичайний, а 169-й, він рахувався як санаторного типу. Там і басейн був всередині. Там була своя завідуюча, в нас була своя завідуюча і були так якби інші групи. Але входили, практично наша брама, трошки далі була їхня брама".

Умови праці

У 1960−1970-х роках умови праці на підприємстві на зборах партійно-господарського активу обговорювалися винятково в розрізі впливу на якість продукції й лише з середини 1980-х почали згадувати про комфорт та здоров'я працівників.

У 1965 році в приміщенні цеху № 9, попри реконструкцію, був відсутній санвузол. Два роки по тому на дільниці складання конденсаторів цеху № 9 запиленість становила 40%, що спричиняло пітливість і, відповідно, окиснення деталей.

1967 року дільниці манометричних та спектральних ламп цеху № 1 розміщувалися в старому корпусі, який постійно ремонтували, а "…під час дощів робітники працюють під дощем, а взимку у куфайках" (ДАЛО П-1444/1/179/71).

Начальники цехів наголошували, що якщо не розв'язати питання опалення, вентиляції та дірявих дахів, працівники ходитимуть у куфайках, а не в білих халатах. Відповідно, бракоробство за військовим прийманням не зменшиться.

У 1974 році ділянка регенерації цеху № 9 була непридатна до роботи, бо температура в приміщенні була +6 °C.

1988 року на партійній конференції Ольга Сіренко, робітниця цеху № 10, наголошувала, що на Поляроні технічно переобладнують лише нові ділянки цехів, а тимчасом у пресовому цеху: "У всіх штампувальниць і жінок-токарів – хворі руки, але мало хто звертається до лікарів. Вентиляція у цеху відсутня. Ми постійно дихаємо шкідливим димом від працюючих верстатів і від приїжджаючого навантажувача. Немає перегородки, яка б захищала нас від шкідливих випарів зі знежирення й віджигання. У цеху зроблена реконструкція побутових приміщень. Але радіти не доводиться, адже будівельники зробили реконструкцію халтурно. Побутові приміщення уже стали непридатні: лінолеум здувся, з другого поверху цех 15 постійно заливає нас, цех 10" (ДАЛО П-1444/1/353/4).

Традиційно для того часу працівників не інформували про нештатні ситуації. Оповідає Людмила Романюк: "Там були шкідливі цехи, яким там обов'язково молоко видавалося, в них вищі зарплати були, в них був захист, в них був спеціальний одяг і це, респіратори. Там була спеціальна вентиляція. Ну так, щоб там щось перевищувало — то за 20 років один раз було, що, я не знаю, що це було, але був якийсь запах. От якийсь неприємний такий, щось пахне, а це в кабінетах, ну на вулиці воно роздувається. А от щось таке було, доволі нав'язливо було, я тоді звернулася: "Ну що це?" Мені тоді ніхто не сказав, сказали, що перевірка показала, що все добре. Я кажу, а через що пахне? Що за запах? — "А не знаю, може то зовні". — "Зовні? Ви про що? Може з того, магазину несе, що напроти чи що?" Смішно казати."

Дозвілля працівників

Профспілкова організація заводу забезпечувала відпочинок та оздоровлення працівників з родинами. Путівки до Євпаторії, Сак, екскурсії вихідного дня, туристичні походи з клубом "Імпульс", відпочинкові бази у Розлучі та Приморському Одеської області, пансіонат у Вилковому, база "Ізумруд", санаторій в Добромилі, піонерський табір "Ялинка".

Працівник "Полярону" згадує про спортивне дозвілля: "На заводі був великий спортзал, на заводі був теніс, волейбол, баскетбол. На заводі була футбольна команда, проводили змагання між цехами. Потім була загальнозаводська команда "Полярон". На "Поляроні" проводили різні спартакіади на стадіоні "Україна", був стадіон "Дружба".

Інженерка пані Людмила розповідає про захоплення туризмом: "От навіть таке було, що я коли трохи працювала на "Поляроні… і захопилася гірським туризмом. І ходила в клуб туристів, і там, ну, казали, щоби там поїхати на Помір, на Кавказ… І я от взявши путівку в міському клубі туристів, я цю путівку перевела на завод. Завод оплатив 90 відсотків вартості путівки і я таким чином два рази їздила на Кавказ. Ну, до Паміру не дійшло, бо вже почали з чоловіком зустрічатися, і він вже казав, нє, вистачить, досить того всього".

Архітекторка відділу капітального будівництва "Полярону" Людмила Романюк згадує про роботу клубу: "Прекрасний зал з амфітеатром, де були всякі такі торжества 7 листопада, значить там 1 травня, всякі такі там з'їзди, всякі партійні. Там була самодіяльність, був хор якийсь. І концерти там були. Там виступала Оксана Білозір, а вона жила отут, на Литовській, здається, вулиці, і вона давала концерти в нас".

Своєрідною формою відпочинку для працівників в СРСР була робота в підшефних колгоспах і радгоспах. ВО "Полярон" мало їх чотири. На середину 1980-х років працівники мали провести "на буряках" 2500 людинодень поза робочого часу. В підшефних колгоспах закуповували харчі для їдалень та продажу працівникам, особливо на рубежі 1980−1990-х років.

Виноски:

1. В 1963 році Конькін, начальник управління радіоелектроніки Львівської ради народного господарства, рекомендував почати виробництво будь-якої лампи, яка мала підвищений попит серед населення країни (ДАЛО П-1444/1/78: 30).↩
2. Про роботу з кольоровими металами згадує віджигальниця пані Катерина: "…Мідь, золото, серебро, то я то плавила… Були такі прибори отако, і воно на місяць йшло їх 27-28, і то було всьо в золоті… то більше серебро, золото то було менше, бо золото менше йшло деталей…". З документів відомо, що лампа електронна ГМ-2Б містила срібла 6,1034399 г та платини 0,1058969 г, а імпульсний модуляторний тріод ГМІ-2Б золота 1,9068199 г та срібла 6,7893859 г.↩
3. Гібридна багатокристалічна інтегральна схема "Вардува" бортової цифрової обчислювальної машини "Карат" для авіаційних транспортних засобів в 1974 році була випущена в кількості 100 тис. штук. Під виробництво модернізували цех № 3.↩
4. В 1986 році з 148 одиниць обладнання цеху № 20 двадцять потребували ремонту, а шістдесят сім – заміни через моральну застарілість (ДАЛО П-1444/1/339: 16).↩

Люди

Зеланд Лев Вячеславович ─ директор
Чаус Олександр Михайлович ─ генеральний директор
Лозинський Євген Андрійович ─ директор
Плутагор Володимир ─ директор
Дублянко Адам ─ директор заводу "Екватор"
Цицулін Ф.Г. ─ директор філії № 1
Алексеєвич Є.Я. ─ директор заводу "Меридіан"
Перлін М. ─ директор заводу "Глобус"
Перевертун В.І. ─ старший військовий представник
Козлов В.К. ─ старший військовий представник
Дубик Тетяна ─ заступниця виконавчого директора з економічних питань
Павлов І.К. ─ заступник директора
Слива Р. ─ помічник директора з побуту
Абрамович Семен Мойсейович ─ головний технолог
Немчинов В.П. ─ головний енергетик Медвідь І.В. ─ головний енергетик
Раковський В.П. ─ начальник відділу капітального будівництва
Соболєв ─ начальник відділу постачання та комплектації
Травніков В.Я. ─ головний інженер
Розенман М.Б. ─ начальник бюро автоматизації та механізації
Іванов І.Г. ─ головний інженер ВО "Полярон"
Железняк Є.В. ─ начальник СКБ
Володін І.Г. ─ головний бухгалтер
Остапченко Є.П. ─ головний інженер СКБ ВО "Полярон"
Білоніжко Л.В. ─ інженер ВО "Полярон"
Сайчука Я.Д. ─ провідний інженер
Ковальчук Ігор ─ інженер відділу постачання
Гіна Ігор ─ інженер технолог СКБ
Романюк Людмила ─ архітекторка
Шифріна Є. ─ редакторка багатотиражної газети "Голос робітника"
Дмитрієвич Євгенія ─ станочниця Савчук Марія ─ випробувачка
Крижановська Оксана ─ операторка вакуумно-напилювальних процесів
Гіновська Катерина ─ віджигальниця кольорових металів
Кріль Ольга ─ вихователька відомчого дитячого садочку
Возна Ольга ─ випробувачка
Габалевич Віра ─ випробувачка електроприладів
Габалевич Михайло ─ слюсар, бригадир, шліфувальник
Берездецька Людмила ─ інженерка
Камалов Марат ─ токар цеху № 20
Римар Володимир ─ слюсар цеху № 20
Мурдза Євген ─ робітник цеху № 10
Пелещак З.С. ─ зварювальник
Нечипоренко Ю. ─ зварювальник
Гринишин Михайло Ярославович ─ монтажник радіоапаратури
Музика Василь ─ оператор станків, склодув
Долик Любов Юріївна ─ технолог на заводі "Меридіан" та ВО "Полярон"
Жовтанецький В. І. ─ інженер-економіст
Мельничук Іван Михайлович ─ наладчик, майстер ВО "Полярон"
Новоженця Ростислав Павлович ─ майстер цеху
Олійник Орест Володимирович ─ електрик, інженер-електрик ВО "Полярон"
Чадько О.А. ─ контролер відділу технічного контролю
Гриненко Борис Федорович ─ контролер відділу технічного контролю

Джерела