Під час Другої світової війни, в німецький полон потрапило понад 5 мільйонів червоноармійців, 3,5 мільйони з яких загинули. У таборах військовополонених на території окупованої України були вбиті або доведені до смерті понад 1,3 мільйони осіб. Це означає, що радянські військовополонені були другою за чисельністю категорією жертв нацистського режиму після євреїв. Насильство проти них та Голокост були тісно пов’язані між собою і через те, що євреїв також потрібно було неодмінно виявляти та розстрілювати. Інколи такі страти відбувались безпосередньо на полі бою. Фактично червоноармійців-євреїв можна вважати одними із перших жертв Голокосту.
У Львові місцем нацистського насильства над радянськими військовополоненими стала так звана Цитадель, фортифікаційний комплекс, де почергово дислокувались австро-угорські, українські, польські та радянські гарнізони. Із 30 червня 1941 року цю територію зайняли німецькі військові і вже з липня почали використовувати її для утримання радянських військовополонених. Спершу тут був розміщений фронтовий збірний пункт №18, а відтак стаціонарний табір для рядового та сержантського складу – шталаг № 328. Комендантом останнього був майор Блют. Територію Цитаделі оточили 2,5-метровою дощаною огорожею, зверху якої натягнули 4 ряди колючого дроту. Попри це, мешканці сусідніх із Цитаделлю вулиць могли спостерігати за тим, що на ній відбувалось із вікон своїх будинків. Багато львів’ян ставали свідками, коли колони знесилених військовополонених від залізниці конвоювали до Цитаделі міськими вулицями. Отже, як і у випадку Голокосту, це була своєрідна форма публічного насильства, яке не приховували.
Всі будівлі на території шталагу були обнесені двома рядами колючого дроту висотою 3,5 м, тому пересування військовополонених було обмеженим. До осені 1941 року їх утримували під відкритим небом, а потім почали переводити до казарм. Голод, наслідки поранень, антисанітарні умови, поширення інфекційних хвороб призвели до високої смертності. Багато хто божеволів від відсутності нормального харчування – об’їдали листя та кору з дерев, ловили котів та собак, які випадково забрідали на територію Цитаделі; у пошуках чогось їстівного копирсались у купах сміття. Епідемія висипного тифу восени 1941 року забирала кількасот життів щодня. Медичного обслуговування практично не було, хоча в шталазі й діяв лазарет. Ще один резервний лазарет, куди направляли хворих, був розташований у колишньому жіночому монастирі Св. Мокрини. Проте відсутність ліків робила безнадійними перспективи тих, хто туди потрапляв. Померлих вивозили і ховали на Янівському цвинтарі. Спроби львів’ян допомогти військовополоненим, наприклад, через систему Українського Червоного Хреста, мали мінімальні наслідки і часто були заблоковані нацистами.
Робочі команди військовополонених виконували різні примусові роботи у місті. За порушення режиму ув’язнених карали побиттям або стратою. Паралельно їх намагались завербувати до так званих «східних» формувань при вермахті, перетворюючи перспективу голодної смерті на привабливий стимул зголоситись на службу до нацистів. У самому шталазі з числа військовополонених створили табірну поліцію чисельністю близько 60 осіб, яку очолив колишній командир Червоної армії Андрій Якушев. Від решти військовополонених поліцейські відрізнялися перефарбованою у синій колір уніформою, нарукавною пов’язкою з літерою "P" (тобто Polizei – поліція). Жили вони в привілейованих умовах, отримували краще харчування і мали змогу відвідувати борделі, а тому стали надійним інструментом для підтримання жорстокого режиму.
Із кожної нової партії військовополонених, що прибувала до шталагу, виділяли командирів, політпрацівників та євреїв, яких деякий час утримували у ще гірших умовах, а потім розстрілювали в Лисиницькому лісі на околиці Львова. При цьому євреїв утримували окремо, у так званому карцері в підвалі казарм, а інших - у «башті смерті», як її прозвали самі військовополонені. Там їх абсолютно не забезпечували харчами, тримали напівоголеними навіть в холодну пору року. Навіть табірні поліцейські уникали заходити до "башти смерті", оскільки там постійно тримався жахливий сморід з огляду на відсутність туалетів і заборону випускати на вулицю тих, хто у ній утримувався. Коли там назбирувалось кілька сотень (є свідчення, що одночасно біля 300) осіб їх вантажівками відправляли до місця масового вбивства.
За післявоєнними радянськими підрахунками, у 1941—1944 роках через шталаг пройшло 284 000 військовополонених, із яких половина загинули. Очевидно, ці дані значно перебільшені. Відомо, що плановане пристосування будівель на Цитаделі для розміщення 12 000 військовополонених не реалізували. Тож вони були розраховані на максимум 10 000 осіб. За свідченнями полковника Фелікса Генкера, який з вересня 1941 року командував усіма таборами для військовополонених у дистрикті "Галичина", тут одночасно утримували 8 000 осіб. Чисельність військовополонених постійно змінювалась і залежала, у тому числі, від ситуації на фронті. Станом на квітень 1942 року тут нараховувалось 2 900 осіб, у червні – 1 500, а у серпні, коли почали прибувати військовополонені з так званого Барвінківського котла, – вже 5 600. Через відсутність статистичних даних за весь період функціонування шталагу, конкретизувати кількість його жертв на цьому етапі дослідження неможливо.
Більшість тих, кому вдалося вижити, згодом відправляли до таборів на території Німеччини. З 1942 року в шталазі утримували французьких і бельгійських, а з 1943 року – італійських військовополонених. Умови їхнього утримання були значно легшими, навіть обслуговувати їх повинні були радянські військовополонені, приміром, у якості вантажників.
У радянські часи територію Цитаделі жодним чином не було меморіалізовано, хоча такі ідеї і були. Їх активізував публічний судовий процес над колишнім комендантом табірної поліції Якушевим, який відбувся у 1977 році у філіалі окружного Будинку офіцерів у Львові. В результаті Якушева засудили до вищої міри покарання, а сам процес активно висвітлювався у пресі.
З 2007 року будівля колишньої "башти смерті" була переобладнана на п’ятизірковий готель "Цитадель" (Citadel Inn. Hotel & Resort). Власники готелю намагаються приховати історію цього місця, встановивши камінь із евфемістичним написом "На вічну згадку про подію". На сайті готелю в розділі "Історія" події Другої світової війни не згадуються взагалі. Крім того, в описі готелю створено романтичний образ цього місця та підкреслюється вишуканий стиль закладу:
Цитадель будувалася не для захисту Львова від зовнішнього ворога, а для залякування населення та безпеки австрійського керівництва міста.
Власне, за призначенням Львівська Цитадель не використовувалася ні разу.
Ви зможете помилуватися Львовом із незвичного ракурсу – крізь призму історичних подій, серед розкоші австрійського імперського стилю, в оточенні величних краєвидів та середньовічного духу.
Інші приміщення на території Цитаделі, в тому числі ті, де розміщувались табірні казарми, складські приміщення, лазарет та інші продовжують використовуватись переважно із комерційними цілями. Єдиною згадкою про перебування тут табору для радянських військовополонених є пам’ятний хрест із наступним написом: "Цей хрест встановлено у пам’ять про 140 тисяч вояків народів Європи - українців, французів, поляків, росіян, італійців, євреїв, білорусів, бельгійців, які захищали свій дім, свою країну і загинули на цьому місці у нацистському концтаборі "Шталаг 328" 1941-1944 рр. Вічна їм пам’ять!".
