Вул. Личаківська, 35 - Львівська спеціальна школа Марії Покрови

Львівська спеціальна школа Марії Покрови, колишній Галицький заклад для глухонімих, розташована на вулиці Личаківській, давній Глинянській дорозі. На ділянці, де сьогодні стоїть будівля цього закладу, у XVIII-XIX століттях розташовувався палац Вишневецьких (Wiśniowieckich), позначений на карті 1770 року. Велика площа та форма цієї ділянки відтоді залишилися практично без змін.

 

Фундатором Галицького Закладу для глухонімих був доброчинець: австрійський єпископ Ян Міхал Леонґард, не бажаючи афішуватися, виступив під псевдонімом Франц Ґольдгайм. Він пожертвував для сиріт та дітей обділених слухом 16 тисяч флоринів. Отримані гроші влада Львова направила на зведення окремого будинку. Відтак, на будівництво школи для глухонімих в серпні 1828 року губернаторство видало відозву до староств із закликом про збір коштів у своїх місцевостях. Жертводавцями виступили також приватні особи, зокрема, губерніальний радник Альфред Потоцький, єпископ львівської капітули о. Якуб Бем. Крайовий сейм призначив 1000 флоринів річних субвенцій на потреби Закладу.

4 жовтня 1830 року у Львові була відкрита перша школа глухонімих, яка розмістилася у житловій кам'яниці. На той час у благодійному фонді на будову приміщення закладу для глухонімих налічувалось 41 861 флоринів. Завдяки допомозі тогочасного губернатора Галичини, ерцгерцога Фердинанда д’Есте, у 1833 році школа глухонімих придбала за 5860 флоринів будинок на тодішній вулиці На Рурах (на місці сучасної кам'яниці на вулиці Кониського, 11а).

 

З червня 1840 року розпочалося будівництво нової школи, для якої придбали велику ділянку зі складним рельєфом при вулиці Личаківській. Вона належала маґнатській родині Вишневецьких; до 1840 року тут стояв їхній палац. Кошти на будівлю збирали по всій Галичині. Проєкт розробив Алоїз Вандрушка (Alois Wandruschka), архітектор чеського походження. Цей проєкт зберігається в Історичному архіві (ЦДІАУЛ). Згідно з ним, будівля у плані мала вигляд літери "Н". Збудували школу, однак, за іншим проєктом, авторства Флоріяна Ондерки (Florian Onderka). План будівлі отримав П-подібну форму. Нову будівлю Закладу для глухонімих Найсвятішої Трійці відкрили 26 вересня 1841 року.

Будівля розраховувалася на 60 вихованців. Будинок оточував парк, який розпланував садівник львівського Університету Карл Бауер (Karl Bauer). Парк виконував кілька функцій. З боку вулиці Личаківської та центрального входу — декоративну, мав вигляд регулярного парку. Також була передбачена садова ділянка для навчання майбутніх садівників, і ще розважальна — для місце відпочинку, розваг, забав та гімнастичних вправ. Пізніше сад і город перетворили на парк.

Метою Закладу було виховання і навчання глухонімих дітей, навчання їх звичаям і традиціям римо-католицької віри. Інституція приймала тих глухонімих дітей, які мали всі необхідні щеплення, досягли восьмирічного віку, але не старших 13 років. У перший рік функціонування інституції тут навчались десять учнів, а наприкінці ХІХ століття число виросло до ста. До 1894 року школа випустила 635 учнів.

Галицький Заклад глухонімих під опікою Найсвятішої Трійці перебував у розпорядженні губернаторства, яке регулювало умови зарахування, програму навчання і виховання учнів. Першим протектором закладу був князь Авґуст-Лонґин фон Лобковіц, австрійський губернатор Галичини у 1826-1832 роках. Дирекція закладу, згідно з фундаційним актом виданим губернаторством, складалася з директора каноніка львівської капітули, представників намісництва та маґістрату. Частина дітей приймалась на безоплатній основі. Місцевий архієпископ здійснював нагляд за навчанням та вихованням дітей. Поза тим в закладі працював лікар та дентист.

 

Через початок листопадового повстання до львівського Закладу глухонімих не вдалось запросити варшавських фахівців. Школу очолив Домінік Віхітіл, що до того був вчителем глухонімих дітей у Празі. Йому було призначено 500 флоринів річних та забезпечено правом на державну пенсію. У школі дітей вчили німецькою, позаяк тодішня бібліотека була німецькомовною. Після 1856 року навчання велося польською.

Навчальний заклад утримувався коштом субвенцій держави, міських та повітових рад, а також кількох приватних доброчинних фундацій. Також на школу жертвували і заможні мешканці краю. Під час свого візиту до Львова 1851 року цісар Франц Йосиф І позитивно оцінив Заклад.

1875 року відбулася істотна реорганізація Закладу завдяки співпраці з Варшавською інституцією глухонімих. Львівська школа отримала можливість відправляти своїх працівників на навчання до Відня, Праги, Берліна, Дрездена, Познаня та Вроцлава; як наслідок були запроваджені нові дидактичні методи. Вчили азів шевства та кравецтва. Дівчат навчали шити на машинці і в'язати спицями.

Періодичне реформування закладу, а також утримання в належному стані приміщень тягло за собою великі видатки. Зокрема, 1873 року тодішній директор Закладу Томаш Хохоляушка звертався до маґістрату з приводу направи даху, який був відремонтований у 1875 році. У 1878 Галицький крайовий сейм збільшив річну субвенцію до 6000 золотих. Однак цих грошей було недостатньо, позаяк Заклад вимагав ґрунтовного ремонту. Перший етап робіт провели у 1880-1881 роках. Тоді за кошти намісництва була відремонтована кухня та замінений дах на вогнетривкий з підняттям окапу. Ці роботи велися під керівництвом львівського будівничого Зиґмунта Кендзерського (Zygmunt Kędzierski). У пам'ять про реновацію будівлі 1880 року на чільному фасаді, над входом було поміщено таблицю з чорного мармуру, на якій золотими літерами латиницею викарбовано "AEDIFICIUM RENOVATIUM / ANNO SALUTIS MDCCCLXXX".

1883 року Заклад забезпечили верстатами для навчальних потреб. Освітня програма узгоджувалась між варшавським та львівським закладами. Зокрема, методичні курси вивчення мови для глухонімих, опрацьовані директором Галицького Закладу Антонієм Мейбаумом (†1916 р.), до 1896 року користувались у Варшаві.

Близько 1880 року у Львові був відкритий юдейський заклад для глухонімих імені Бардаха, яким заклад на Личаківській був недоступним.

1893 року будівля Закладу для глухонімих була розширена добудовою двох крил з тилу. Будівництво провадив відомий український архітектор Іван Левинський. У той час директором Закладу був ксьондз Андрій Мазурак.

Станом на кінець ХІХ століття в закладі навчалось 120 дітей, бракувало вільних місць. Відтак 1899 року головну брилу школи надбудували третім поверхом, а 1902 піднімають на один поверх крила. Роботи велися за проєктом та під керівництвом будівничого Альфреда Каменобродського (Alfred Kamienobrodzki). У той час директором школи був Зенон Любомирський (Zenon Lubomirski).

 

Під час Першої світової війни у Закладі розмістився шпиталь, спочатку російський (1914-1915), пізніше австрійський. Під час війни (у 1915-1917) директором закладу був римо-католицький священник о. Вільгельм Ваґнер, який відремонтував будівлю та відновив діяльність школи. 1915 р. на першому поверсі будівлі розмістили шпиталь для австрійських військових, на другому — гуртожиток для дітей, на третьому була сама школа, яка налічувала 24 учні. У 1918 роках через польсько-українську війну та епідемію іспанки школа була закрита.

На навчальний рік 1919/1920 були прийняті 84 учні, бракувало фінансування. 4 лютого 1920 року сейм ухвалив бюджет та поновив виплату зарплат вчителям, що покращило ситуацію. У 1921 році архітектор Альфред Каменобродський виконав проєкт ремонту східного крила школи та звів одноповерхову складську будівлю.

Станом на 1930-ий у закладі було 17 вчителів і 142 дитини. З 1924 року у школі працював вчителем Мечислав Кемпа (MieczysławKępa), який навчався у Варшаві. Йому вдалось винайти слуховий апарат, яким користувалися 30% нечуючих дітей. Однак цей апарат не набув великого поширення на території тодішньої Польщі.

1935 року укріплено схил мурованою з каменю підпірною стіною з тильного боку будівлі, а також зведено пристійний курник в лінії підпірної стіни. Роботи виконав Альфред Каменобродський.

 

У 1941 році під час нацистської окупації заклад для глухонімих евакуювали до Гребенова на Сколівщині, де більшість дітей перебували у місцевому санаторії, а старші та фізично міцніші з них працювали на лісопильному заводі або пасли овець. Сама ж школа у Львові за часів німецької окупації була закрита та реорганізована окупаційною владою у готель для військових. 1944 року школа відновила свою роботу вже як радянський заклад. Її назвали спецшколою-інтернатом для глухонімих дітей №101, вона працювала вже за стандартами радянської освіти.

 

З 1991 року завдяки зв'язкам з закордонними колегами, вдосконалився навчальний процес, відбулася відбудова та реконструкція школи, підтримка технічними засобами. Меценат Пітер Спайкерс допоміг налагодити співробітництво з закладом Святого Михайла в Нідерландах. Львівська школа є членом Українсько-Канадського Альянсу для розвитку дітей з порушеннями слуху. За допомоги канадських колег при школі створено Центр сприяння освіті інвалідів зі слуху, що має за мету зближення науковців і навчальних закладів, громадських організацій двох країн, обмін досвідом.

Нині заклад діє як Львівська спеціальна школа-інтернат Марії Покрови І-ІІІ ступенів для глухих дітей. Станом на 2019-ий, тут навчалося 56 учнів з вадами слуху. Також школа-інтернат здійснює психологічну корекційно-розвивальну реабілітацію. Тут працює Інформаційний центр раннього втручання та супроводу сім'ї дитини з вадою слуху та дошкільна група для дітей зі зниженим слухом.

Проведеними роботами у 2007-2009 роках замінили дерев'яну столярку всіх вікон та дверей на склопакети та опорядили фасади. У 2018 році відремонтували західне крило будівлі, а у 2019 році — санвузли.