Собор руських учених
ID:
87
Перший з'їзд руської (української) інтелігенції, що відбувся у Львові 19-26 жовтня 1848 року під час "Весни народів". Ініційований поетом Миколою Устияновичем, організований руською ліберальною інтелігенцією, підтриманий керівництвом Головної Руської Ради. Мав на меті вирішити питання руської мови, визначити програму розвитку руської культури і налагодити співпрацю між руською інтелігенцією. Прагнув реорганізувати Галицько-Руську Матицю у провідну світську культурну інституцію русинів Галичини. Був першим масштабним культурним форумом у Львові. Став майданчиком для висловлення різних ідей та поглядів, що побутували в руському суспільстві.
Публікація є частиною проєкту Весна народів у Львові.
Історія
Собор руських вчених – перший з'їзд руської (української) інтелігенції, що відбувся у Львові 19-26 жовтня 1848 року під час "Весни народів".
Ініційоване поетом Миколою Устияновичем, проведення Собору було підтримане керівництвом Головної Руської Ради. Головними організаторами Собору виступила ліберальна руська інтелігенція, що прагнула послабити визначальний вплив на руську культуру верхівки греко-католицької церкви.
Однією з головних завдань з'їзду було вирішити гостре на той час мовне питання: обговорити стан тогочасної руської мови, сфери, в яких вона застосовувалась, та визначити подальший вектор та орієнтири для її розвитку. Окрім того, Собор прагнув сформувати програму розвитку руської культури загалом і налагодити співпрацю між руською інтелігенцією. На практиці це мало вилитись у реорганізацію Галицько-Руської Матиці у провідну світську культурну інституцію русинів Галичини.
Собор став першим масштабним культурним форумом у Львові. Для русинів він був однією з перших спроб заманіфестувати свою присутність в культурному житті міста. Водночас він став майданчиком для висловлення різних ідей та поглядів – на мову, історію, місце русинів у світі тощо – які побутували на той час в руському суспільстві.
Зміст
Організація з'їзду
[Нагору]Ідея скликати з'їзд руської інтелігенції виникла ще в липні 1848 року і належала поету священнику Миколі Устияновичу. В липні 1848 року він вперше звернувся з відповідною пропозицією до Головної Руської Ради – центральної репрезентативної інституції русинів в Галичині під час революції 1848 року, очолюваною верхівкою греко-католицької церкви.
Ще на початку 1830-х, навчаючись у Львові в греко-католицькій семінарії, Устиянович був активним прихильником Руської трійці і став одним з перших поетів в Галичині, що почали писати свої твори простою народною мовою. Через свої надто вільнодумні погляди молоді поети тоді зазнали певних дисциплінарних утисків від консервативного церковного керівництва. Як і більшість його "колег" молодості, на момент революції Устиянович перебував на церковній службі далеко поза Львовом – був парохом Славська в Карпатах. Попри це, в перші дні демонстрацій у Львові він підтримав революційні вимоги, складені польськими активістами, і навіть переклав текст їхньої петиції 18 березня руською мовою та надіслав його до Ставропігійського інституту, однак керівництво греко-католицької церкви тоді заблокувало його публікацію.
Тож керівники церкви (та Головної Руської Ради заодно) загалом досить стримано і обережно ставилось до ідей та пропозицій від людей такої когорти. "Середъ глоты розличныхъ політичныхъ дѣлъ" вони спершу просто не звернули на неї уваги. 15 серпня Устиянович листом знову нагадав Раді про свою ідею. Пропозиція знайшла прихильність Івана Борисикевича, львівського адвоката, що був заступником голови Ради. Саме за його сприяння Рада погодилась і створила комітет для організації з'їзду, а сам Борисикевич став відтак його головним організатором. 1 вересня в "Зорі Галицькій", офіційному органі Ради, опублікували відозву від імені комітету з запрошенням прибути до Львова 19 жовтня на з'їзд.
Крім Устияновича та Борисикевича, до організаційного комітету увійшли також два секретарі Ради – працівник Кредитного товариства у Львові Теодор Леонтович та священник Михайло Малиновський, а також редактор "Зорі Галицької" юрист Антін Павенцький, священик Іван Зарицький і декілька інших. Фактично, організацією з'їзду зайнялося ліберальне крило Головної Руської Ради, яке прагнуло послабити вплив на культурне життя русинів консервативної церковної верхівки. З'їзд інтелігенції міг би стати для цього непоганим майданчиком.
До участі у з'їзді запрошувались усі освічені русини, без огляду на політичні погляди та навіть конфесію – це трохи суперечило політиці Ради, яка до своїх лав приймала лише галицьких греко-католиків. З компетенції з'їзду вилучили будь-які політичні питання. За задумкою організаторів, з'їзд мав стати загальнонародним/національним культурним форумом. Його головною метою оголошувалась потреба вирішити питання руської мови та письма, дати нагоду ученим зблизитися і почати спільну працю, а також утворити, аналогічно до інших слов'янських народів імперії, Галицько-Руську Матицю.
Організація з такою назвою вже існувала у Львові з червня 1848 року, проте діяла під управлінням консисторії (керівний орган ГКЦ), а її діяльність обмежувалась підготовкою церковних книг. Організатори з'їзду натомість хотіли надати їй більш світського характеру – залучити світські елементи до керівництва – і, головне, розширити сферу її діяльності. Матиця мала стати центральною культурною інституцією галицьких русинів, мала би опікуватись народною освітою, розвитком науки і літератури.
Іншою стороною, що також була не надто задоволеною підготовкою до з'їзду і навіть намагалась їй протидіяти, були поляки. Учасники польського руху бачили Львів столицею своєї національної провінції, автономії для якої вони добивались від імперії. Будь-який масовий захід, організований "конкурентами" з руського табору, потенційно підважував виключно польський характер міста і краю. Це розуміли і самі русини, тому з'їзд, попри все, отримував ще й демонстративну політичну місію – і викликав відповідну реакцію.
Віце-президент губернаторства граф Аґенор Ґолуховський (Agenor Gołuchowski) застерігав у листі Михайла Куземського, одного з лідерів Головної Руської Ради, аби той не відкривав з'їзду, бо його розжене національна гвардія. Парадокс полягав у тому, що консерватист, представник уряду, якого польські радикали вважали "колаборантом", погрожував іншому консерватисту, лояльному до уряду, діями гвардії, що в значній частині складалась з тих же польських радикалів. Опір руському з'їзду поєднав інтереси двох протилежних польських таборів – реальна чи уявна загроза національній справі переважувала внутрішні політичні поділи.
Організатори з'їзду у відповідь обурились, чи гвардія тепер є джерелом влади в провінції, і вислали депутацію до військового коменданта міста генерала Вільгельма Гаммерштайна (Wilhelm Hammerstein) – той гарантував з'їзду безпеку.
Мовне питання в Галичині
[Нагору]Головною проблемою, що наскрізною ниткою проходила через усі засідання з'їзду, було мовне питання, яке набувало особливої гостроти в умовах революції.
Петиція, підготована польськими активістами, що в перший день революції зібрала підписи 12 тисяч львів'ян, вимагала впровадження польської мови до освіти та адміністрації в Галичині. Руська петиція також на противагу тій вимагала максимально розширити вживання руської мови в краю.
Ця вимога, однак, неодмінно зустрілася би з низкою об'єктивних перешкод.
Перш за все, руська мова на той час не була повноцінно розроблена і кодифікована. В адміністрації та освіті в Галичині офіційною мовою була німецька. У світській сфері домінувала польська. Її використовувала у побуті навіть більшість руських інтелектуалів та інтелігенції, зокрема духовенство.
Показово, що ще на першому засідання Головної Руської Ради, учасники постановили "розмовляти між собою по-руському" - що, вочевидь, було свідомим політичним рішенням, а не буденною звичкою. Обрядовою мовою греко-католиків та традиційною мовою руського письменства була церковно-слов'янська.
Місцева народна мова досі використовувалась лише на рівні нечисленних початкових народних шкіл у селах, нею ж були видані декілька підручників та посібників для селян. Лише з 1830-х, на хвилі романтизму, з'явився гурток літераторів – Руська трійця – що почали цілеспрямовано творити нову літературу на основі народних діалектів. Тоді ж її почали використовувати у поезії та відозвах і деякі представники польського повстанського руху, намагаючись залучити селян до своєї національної справи.
Руські "будителі" та польські "конспіратори" звертались до народу тією ж народною мовою, утім застосовували для неї різне письмо – перші кирилицю, другі латиницю, і використовували її для різних політичних цілей.
Сама руська мова мала чимало "внутрішніх" проблем. Бракувало її граматики та словника, відповідно мова не мала чітких граматичних та лексичних рамок. Для побутового мовлення без проблем можна було використовувати багату народну лексику, проте де брати абстрактну і наукову: з польської – найближчої і найдоступнішої для усіх галицьких русинів, проте політично "ворожої", чи з традиційної, проте дещо архаїчної церковно-слов'янської, чи творити свою нову, комбінуючи існуючі зразки?
Крім того, стояло питання письма і правопису. Варіант латиниці, яку використовували раніше польські повстанці, а в час революції русини-полонофіли з Руського Собору, не розглядали. Проте навіть в межах кирилиці існував вибір між етимологічним та фонетичним правописом. Перший зберігав на письмі історичні коріння слів, проте утруднював їх прочитання для менш обізнаних, другий відтворював актуальне звучання слів в народній мові, проте губив їх давнє коріння.
Між усіма цими варіантами і точились дискусії. Фактично, русини поділились за поглядами на мовне питання між двома полюсами, де крайні мовні "консерватисти" підтримували церковну лексику та етимологічне письмо, а крайні мовні "радикали" відстоювали народну мову та фонетичний правопис.
Мовне питання набувало ще гострішої актуальності в умовах революції.
Конституція, видана цісарем 25 квітня, гарантувала культурні права народам імперії. Втілюючи конституційні постулати, наприкінці вересня міністерство освіти Австрії прийняло рішення невідкладно ввести польську мову до вжитку в університеті та гімназіях Галичини - "в очікуванні вищого розвитку руської мови". Для забезпечення цього "вищого розвитку" тоді ж оголосили про створення першої кафедри руської мови та літератури у Львівському університеті.
Надалі дбати про шкільництво в краю мав створений на початку жовтня, незадовго до початку з'їзду, спеціальний крайовий орган – Галицька шкільна рада. Вона, щоправда, опинилась під контролем польського руху, а від русинів до її складу увійшли лише декілька представників пропольського Руського Собору.
Кафедра руської мови наразі залишалась вакантною, і на неї претендували різні сили: провід греко-католицької церкви та Головної Руської Ради початково бачив на цій посаді отця Івана Жуковського (пароха церкви Петра і Павла на Личакові), русини-ліберали з середовища тієї ж Ради пропонували Якова Головацького, а русини-полонофіли з Руського Собору за підтримки крайової шкільної ради просували кандидатуру Івана Вагилевича.
Двоє останніх претендентів в молодості були близькими друзями і належали до Руської трійці, відповідно були широко відомі як першокласні знавці народної мови та культури – обидва тепер претендували на ту саму посаду, однак від різних політичних сил. І якщо кандидатура Жуковського через брак авторитету та популярності швидко відпала, то саме між Головацьким та Вагилевичем розгорталась основна конкуренція за посаду.
Останні події вимагали якнайшвидшого вирішення мовного питання: польська мова вже фактично ставала мовою середньої та вищої освіти в краю, що потенційно загрожувало "полонізацією" руської молоді; руська мова де-юре могла складати їй конкуренцію, проте де-факто для початку треба було хоча б розробити її літературну норму. Зайнятися цим професійно мала б щойно утворена університетська кафедра, проте хто її очолить і яким шляхом вона діятиме – ще належало визначити.
Відповідно скликаний з'їзд руської інтелігенції набував одразу декількох функцій: по-перше, ствердити руську присутність у крайовій столиці, яку русини вважали своєю, але в якій перебували в меншості; по-друге, виробити єдину позицію стосовно мовного питання всередині руського табору і по-третє – "легітимізувати" цю позицію як програму майбутньої університетської кафедри.
Перше засідання
Перше засідання Собору руських учених відкрилось в четвер 19 жовтня в музейній залі греко-католицької семінарії між вулицями Широкою та Сикстуською (нині – Коперника та Дорошенка). В цій же будівлі вже протягом останніх пів року засідала Головна Руська Рада, тут відбувались і усі наради з'їзду протягом наступних днів. Тут же, ймовірно, розмістилися на час проведення з'їзду ті його учасники, що прибули з провінції.На з'їзд прибули понад 110 учасників з усього краю. Більшість були священиками, серед світських осіб переважали члени Ставропігії (львів'яни) та вчителі початкових і середніх шкіл (як зі Львова, так і з провінції).
За спогадами учасника Василя Ільницького – на той час пароха села під Коломиєю, а згодом першого директора руської гімназії у Львові – посередині зали засідань стояв символічний трон імператора, оздоблений вінком, по боках висіли портрети кількох руських князів, а сама зала була прикрашена синьо-жовтими прапорами та кокардами.
Відкрив з'їзд фактичний голова Головної Руської Ради крилошанин (член консисторії) Михайло Куземський. Він привітав учасників з'їзду, зробив невеликий історичний екскурс, згадавши про давню "славу народа руско-галицкого" часів Ярослава і Данила (апелюючи, мабуть, до висячих в залі портретів), довгі роки утисків та гонінь, коли "запановала чужина", а руську мову витіснили під селянську стріху, і врешті закликав скористатися можливостями, що їх надало "слово Єго Величества", дарувавши рівні права всім австрійським народам.
Після того отець Іван Жуковський зачитав та роз'яснив присутнім програму з'їзду. Далі з натхненною промовою виступив ініціатор з'їзду Микола Устиянович. Головну увагу він присвятив руській мові, оспівував її красу та багатство. Під кінець отець Лев Трещаковський, парох села Рудно піді Львовом, закликав учасників звернути увагу, крім культури, і на господарські потреби народу.
Десь в цей час голову засідання попередили, що кінні загони національної гвардії "випроваджують свої коні", але переживати, мовляв, не було чого, адже "генеральна команда зарядила відповідні протиспособи".
Секції
На другий день з'їзду учасники поділилися на вісім тематичних секцій, в рамках яких працювали наступні кілька днів: богослов'я, права, філософії і природничих наук, господарства, шкільництва, історії і географії, руської мови і літератури та слов'янської літератури. Засідання кожної секції відбувалися в різний час – так щоб учасники при бажанні могли взяти участь в різних секціях.Діяльність більшості тих секцій звелася до мовного питання: чи то функціонування руської мови в одних сферах загалом – богослов'я, науки та права, чи то збільшення публікацій цією мовою в інших – освіти, господарства та історії.
Наприклад, секція богослов'я постановила, що усі богословські предмети в семінарії та університеті з початком нового навчального року повинні викладатись руською мовою. Також вона вирішила видати новий молитовник для світських осіб, де більшість молитов, крім кількох основних, як "Отче наш" чи "Вірую", мають бути перекладені народною мовою.
Аналогічно секція "любомудрія та наук природи" визначила, що філософія та природничі науки також мають відтепер викладатися руською мовою. Секція права зайнялась перекладом законодавства на руську мову. Її два очільники – Юліан Лаврівський, судовий службовець з Самбора, а згодом відомий політик, та Іван Константинович, працівник управління поліції у Львові – на той час також входили до складу спеціальної міністерської комісії з перекладу законів на місцеві мови: Лаврівський перекладав цивільний, а Константинович – карний кодекси.
Секція господарства вирішила виділити додаткові дві сторінки в "Зорі Галицькій" для публікацій про сільське господарство. Крім того, відзначила три руські книжки останніх років з господарської тематики: "О гною", "Руководство къ садовництву" і "О садженю тютюну".
Секція історії та географії закликала усіх шанувальників минулого збирати давні руські пам'ятки, літописи та документи, а також прийняла пропозицію Михайла Куземського якнайшвидше видати короткий підручник з історії Русі для шкіл. За однією з рекомендацій, виклад історії мав починатися із "Малорусі".
Найчисельнішою була секція шкільництва, в якій зібралось 38 учасників і обговорювали організацію освіти, програму і методи навчання дітей. Її учасники однозначно вирішили, що навчання дітей має відбуватися народною мовою, і постановили видати нею для шкіл буквар, граматику, читанку, катехізис, євангеліє і біблійні повісті, рахунки, коротку економію і громадянське право.
В той же час секція слов'янської літератури, аби удоступнити населенню знання давніх руських літературних пам'яток, постановила видати також граматику і словник церковно-слов'янської мови та невелику читанку нею.
Найважливішою стала об'єднана секція руської мови та літератури (спершу за планом мові та літературі мали бути присвячені дві окремі секції), яка мала вирішити головне питання з'їзду. Вона єдина засідала щодня протягом усіх днів роботи секцій, а наради на ній тривали найдовше.
Тон дискусіям задав реферат Івана Жуковського, пароха церкви Петра і Павла на Личакові, одного з претендентів на очільника кафедри руської мови в університеті. Він підтримав народну мову та фонетичне письмо, хоча приділив увагу і етимології, і врешті закликав адаптувати орфографію руської мови до того діалекту, що найкраще би надавався на підґрунтя для літературної мови.
Прихильники народної лексики та фонетичного письма загалом були в більшості, однак опозиція прибічників церковної мови та етимології була досить сильною. Одні, як Рудольф Мох, відстоювали радикальну реформу правопису, пропонуючи не лише усунути непотрібні літери ы та ъ, а навіть писати закінчення дієслів відповідно до простонародної вимови ("був" замість "былъ"). Інші, як Йосиф Левицький, викладач семінарії в Перемишлі та автор першої "Граматики руської мови", натомість всіляко захищали етимологію як міст до розуміння давніх руських писань.
Дискусії між "йорофілами" та "йороборцями" (як називали прихильників та противників етимології від літери "ъ" - "єр" або "йор", що стала символом правописних баталій) в результаті закінчились певним компромісом: більшість проголосувала за народну основу літературної мови та фонетичний правопис, однак прихильникам "церковщини" та етимології дозволялось публікуватись, особливо наукові та богословські твори, по-своєму.
Наступні засідання
Після закінчення роботи по секціях учасники з'їзду відбули ще три загальні засідання, на яких заслуховували різні виступи.На першому з тих засідань, 24 жовтня, виступив Яків Головацький з лекцією "про південно-руську мову та її діалекти" (згодом вийшла окремою працею). В цей же день зачитали листа від Руського Собору з проханням повідомити цілі та напрямки діяльності з'їзду, аби представники Собору могли до нього долучитись. На це прохання вирішили відповісти, що наміром русинів є утримати свої народні права та розбудувати освіту.
На засіданні в передостанній день, 25 жовтня, було створене "Общество просвѣщенія народного", що фактично мало стати керуючим органом Галицько-Руської Матиці.
В останній день заслухали ще декілька виступів. Насамкінець коротко підбив підсумки з'їзду Михайло Куземський. З прощальною, такою ж натхненною промовою виступив Микола Устиянович – благословив учасників на тяжку і сумлінну працю і направив їм своє "стоголосное, громкое, едынозвучное, святоруское Многая лѣта!". Після цього з'їзд закрили.
Собор руських вчених став першим загальнонародним культурним форумом русинів Галичини. Організований лібералами, він став майданчиком для висловлення різноманітних ідей та бачень, що нуртували на той час серед руських інтелектуалів. Ті ідеї часто суперечили одні одним і ставали підставою до глибоких розколів в руському суспільстві в наступні десятиліття.
Перш за все, головне питання з'їзду – мовне – тоді, в жовтні 1848 року, вдалося вирішити певним компромісом, проте він залишив широке поле для трактування і фактично відсунув остаточне вирішення цього питання на кілька десятиліть вперед.
Більшість зійшлася на потребі розвитку руської мови на народній основі, але у тонкощах щодо лексики та правопису думки часто кардинально розходились. Прихильники жодної з позицій не мали визначальної переваги над опонентами, а часто самі мали неоднозначну позицію.
Навіть такі однозначні шанувальники народного мовлення, як Устиянович та Головацький, все ж погоджувались, що народна мова у чистому виді не надається до наукової діяльності, а джерело абстрактної лексики бачили у давній церковній мові.
До прикладу, Яків Головацький на засіданнях секції "любомудрія" доводив, що руська мова придатна до науки та філософії, представляючи рукописи давніх лекцій з логіки і метафізики, що відбувались наприкінці попереднього століття в рамках так званого Studium Ruthenum при Львівському університеті і базувались на церковній лексиці.
Микола Устиянович у своїй вступній промові на з'їзді закликав черпати знання народної мови із "золотобережнои Украины" - з писань Котляревського, Основ'яненка, Шевченка, а також із "незабвенного нашого Шашкевича". Проте, відповідаючи на заочні закиди, наче руській мові бракує абстрактної лексики, він нагадав про багатство церковної мови, в якій бачив "величественную будущину для руского языка".
Для них застосування елементів церковної мови органічно поєднувалось з орієнтацією на місцеві чи навіть наддніпрянські народні зразки і сприймалось не як прийняття чогось чужорідного, а як продовження, ба навіть відродження власної багатовікової інтелектуальної традиції.
Така постава лідерів "народницької партії" дала ґрунт до того, що вже у наступне десятиліття, після кінця революції та повернення до абсолютизму, разом із укріпленням консервативних настроїв в суспільстві, елементи церковної мови не лише не зникли з руського письменства, але й почали затирати в ньому народні елементи, формуючи так зване "язичіє".
Інше різнобіччя, що проявилось на з'їзді – всі погоджувались працювати на благо та розвиток руського народу, але місце цього народу у світі часом бачили зовсім по-різному.
Так, з однієї сторони, Антоній Петрушевич - очільник історично-географічної секції, а згодом знаний історик русофільських поглядів - говорив про тісний зв'язок, що лучив галицьких русинів "зъ однокровнными и одновѣрными нашими братями" до середини 14 століття, після чого внаслідок довгого "ляхолѣтія" наступило майже повне преображення нашого "истинного руского характера, пѣдъ сильнымъ вліяніємъ запада".
З іншого боку, Генрик Яблонський – поляк-українофіл з Російської імперії, що вчився у Львівському університеті, писав поезію руською мовою латинським письмом і співпрацював з пропольським Руським Собором – полум'яно розповідав про велич та значимість руського народу, аргументуючи його вдалим географічним розташуванням в самому "серці Слов'янщини", багатством народної культури та особливою історичною місією русинів захищати християнський світ від "диких азійських орд".
Ідея спільного духовного давньоруського простору та згубного впливу заходу протистояла тут уявленням про єдність усіх слов'янських народів (в тому числі й західних, католицьких) та оборону русинами західної цивілізації від дикого сходу.
Обидві позиції були двома крайніми полюсами, що ставили русинів по той чи по інший бік уявленого цивілізаційного розлому між сходом та заходом. По східну сторону "барикад" розташовувались перші і поодинокі прихильники русофільських ідей, що тоді лише починали зароджуватись, але здомінували руську інтелектуальну еліту в наступні кілька десятиліть. По західну сторону опинились прибічники полонофільських ідей, що в той час уже стрімко втрачали популярність серед русинів. Проте згодом, із зародженням народовецького руху, ця "прозахідна" позиція стане важливою складовою і українофільського світогляду, що остаточно переміг серед галицьких русинів вже під кінець 19 століття.
Основна ж ідея майбутнього українофільського руху прозвучала в одному з головних виступів на з'їзді – у промові Якова Головацького. Базуючись на найновіших лінгвістичних дослідженнях, він доводив, що "південно-руська" мова є окремою, самостійною слов'янською мовою поруч із російською та польською – з цього, відповідно, логічно випливало, що й сам "південно-руський" народ, що цією мовою розмовляє, є окремим самостійним народом серед інших слов'янських народів Європи.
У Головацького мова, а не духовні чи цивілізаційні зв'язки, проголошувалась основним критерієм для визначення меж народу – в цьому питанні він йшов в ногу з більшістю тодішніх національних рухів в Європі, що зародились в попередню епоху романтизму. В 1848 році, що став кульмінацією цієї епохи, такий погляд на короткий час переважив і серед галицьких руських інтелектуалів. Його головний речник Головацький отримав масову підтримку від інтелігенції на посаду професора руської мови, проте сам вже за кілька років перейшов на русофільські позиції.
Крім відображення різних позицій, з'їзд учених показав ще декілька важливих тенденцій.
Перш за все, з'їзд став першою спробою ширшої інституціоналізації громадського життя русинів. Власне, створення провідної культурної інституції і було однією з підстав скликання з'їзду. Крім новоствореної (чи переформатованої) Матиці, на відповідних секціях розглядали пропозиції створити руське історичне та господарське товариства.
Перші спроби виявили головні недоліки цього процесу серед русинів. Майже половина членів створеного на з'їзді "Товариства народної просвіти" навіть не записалися до складу Матиці, якою мали би керувати. Відтак Матиця, яка мала стати головним практичним результатом з'їзду, після поразки революції та загального спаду активності в населення так і не стала тією провідною культурною інституцією, якою її задумували ініціатори.
В 1850 році русини провели ще один з'їзд інтелігенції – так званий другий "собор руських вчених", він тривав лише три дні і зібрав значно менше учасників. На ньому також обговорювали проблеми культури та доручили розробити новий статут Матиці. З'їзди інтелігенції фактично перетворювались у загальні збори Матиці, хоча у них брали участь і люди, що не мали стосунку до організації.
Утім, другий "собор" став останнім – наступні загальні збори Матиці відбулись аж у 1864 році, після відновлення конституції, проходили за схожою схемою, що й перші два, проте назви "собор вчених" до них не вживалось.
Проведення з'їзду стало також однією з перших спроб секуляризувати руське культурне життя – обмежити визначальний вплив на нього консервативної церковної верхівки.
Частково цей процес почався раніше. Так, керівництво церкви та Ради ще до з'їзду через вплив ліберальної інтелігенції підтримало кандидатуру Головацького на очільника університетської кафедри, хоча початково висувало свого претендента. Та саме на з'їзді Головацький отримав масову підтримку від учасників, чим утвердився як єдиний кандидат від руського табору.
Також, переформатована Матиця, на відміну від свого попереднього "клерикального" варіанту, отримала в керівні органи активних світських осіб. Головою організації залишився крилошанин Михайло Куземський, утім заступниками стали два юристи – організатор з'їзду Іван Борисикевич та Юліан Лаврівський. Відтепер ці особи вперше отримували рівнозначний з вищим духовенством вплив на розвиток руської культури, організацію освіти тощо.
Лаврівський ще влітку через незгоду з консервативною та антипольською політикою керівництва Головної Руської Ради вийшов з її складу і певний час співпрацював з пропольським та ліберальним Руським Собором. Тепер, в жовтні, коли цю організацію вже поглинула польська Рада Народова, він знайшов собі місце на загальноруському форумі, організованому лібералами. Єдиний його колишній колега з Руського Собору, що теж взяв участь у з'їзді, Генрик Яблонський до Головної Руської Ради, навіть якби бажав, належати не міг би, адже був римо-католиком родом з-поза Галичини – на з'їзді ж він став однією з найпомітніших осіб.
Василь Ільницький згадував, що консисторія, погодившись на проведення з'їзду, хотіла зробити його "інструментом реакції проти революційних прагнень поляків", та на ділі з'їзд перетворився на подіум для руських лібералів – усі промови "дихали свободою та патріотизмом". В одній з таких промов, до прикладу, вже згаданий Йосиф Левицький гостро критикував керівництво церкви за те, що в минулі роки воно переслідувало патріотичну молодь за її літературну діяльність та прагнення розвинути народну мову і саме не видало жодної директиви до місцевих священиків руською мовою, лише чужими. Священик, викладач семінарії критикував представників церковної верхівки в їх же присутності на заході, що проходив під їх покровительством.
Вільнодумний характер з'їзду, за спогадами Ільницького, проявлявся навіть у декоруванні зали засідань – поруч з національними синьо-жовтими кольорами "не було видно нічого чорно-жовтого". Кольори імперії асоціювалися з вірнопідданством престолу, а це було одним з головних закидів на адресу митрополії та очолюваного нею руху. Подібно до Руського Собору, Собор руських вчених став спробою секуляризації руського життя, утім, на відміну від попереднього – під гаслами повної національної окремішності русинів і без орієнтації на польські політичні та культурні зразки.
Врешті, з'їзд став однією з перших масштабних спроб русинів заманіфестувати свою присутність в культурному просторі міста та краю загалом (пізніше, в 1880-х цю функцію на себе переберуть політичні віча).
Очільники з'їзду були свідомі його демонстративної функції. На останньому засіданні, підбиваючи загальні підсумки, Михайло Куземський заявив: "Закидали намъ, що не маємо свѣтлыхъ мужѣвъ, так званои интелигенціи. Прийдѣть супротивники, увидьте и завстыдайте ся! Покажѣтъ намъ мужѣвъ зъ межи своихъ, котримъ бы нашы …не дорѣвняли". ("Закидали нам, що не маємо світлих мужів, так званої інтелігенції. Прийдіть супротивники, увидьте і завстидайте ся! Покажіть нам мужів з межи своїх, котрим би наші … не дорівняли")
Та така явна апеляція до польської сторони свого відгуку не знайшла. В польській пресі Собор руських учених пройшов фактично непоміченим (чи, можливо, свідомо проігнорованим). Головна увага польських газет зосереджувалась в ті дні на подіях у Відні – протягом жовтня в столиці імперії тривало повстання. Якраз в день закриття з'їзду війська почали штурм захопленої повстанцями столиці, а за чотири дні повернули контроль над містом.
Новини з Відня були актуальними для Львова, де політична напруга між радикалами з польського руху та урядом протягом жовтня збільшувалась. Всього через п'ять днів після закриття з'їзду, 1 листопада, в місті також вибухнуло повстання, яке закінчилось бомбардуванням Львова військами, впровадженням надзвичайного стану та ліквідацією більшості революційних чи нелояльних організацій.
Вже після перемоги над революціонерами з польського табору уряд підтримав деякі вимоги русинів – ліквідував контрольовану поляками Галицьку шкільну раду, а на очільника кафедри руської мови в університеті призначив таки підтриманого на з'їзді вчених Головацького.
З'їзду руських вчених "пощастило" стати одним з останніх акордів "Весни народів" у Львові. Для міста Собор руських вчених став першим такого роду культурним форумом, в якому брали участь усі охочі і який поєднував у собі дискусійну, організаційну та навіть демонстративну функції.
Пов'язані історії
Пов'язані місця
Опис
Вул. Дорошенка, 41 – корпус ЛНУ ім. Франка
З'їзд відбувся у Генеральній греко-католицькій семінарії.
Детальніше про місцеПерсоналії
Микола Устиянович – поет, священик, ініціатор та натхненник з'їзду
Іван Борисикевич – юрист, адвокат у Львові, заступник голови Головної Руської Ради, один з головних організаторів з'їзду
Михайло Куземський – священник, член митрополичої консисторії, заступник голови Головної Руської Ради, голова Галицько-Руської Матиці, учасник з'їзду.
Яків Головацький – науковець, священик, колишній учасник Руської трійці, учасник з'їзду, голова секції руської мови та літератури, претендент, а згодом – професор кафедри руської мови та письменства у Львівському університеті
Іван Жуковський – священик, парох церкви Петра і Павла на Личакові у Львові, учасник з'їзду, претендент на посаду професора кафедри руської мови та письменства у Львівському університеті
Юліан Лаврівський – юрист, голова секції права на з'їзді, згодом – відомий політик, один з лідерів народовецького руху
Генрик Яблонський (Henryk Jabłoński) – поет, студент Львівського університету, прихильник Руського Собору, учасник з'їзду
Антоній Петрушевич – священик, голова секції історії та географії на з'їзді, згодом – відомий історик русофільських поглядів
Василь Ільницький – вчитель, учасник з'їзду, згодом – директор Академічної гімназії у Львові
Антоній Павенцький – львівський адвокат, редактор "Зорі Галицької", член організаційного комітету з'їзду
Теодор Леонтович – працівник Кредитного товариства у Львові, секретар Головної Руської Ради, член організаційного комітету з'їзду
Йосиф Левицький – священик, автор "Граматики руської мови", викладач духовної семінарії в Перемишлі, учасник з'їзду, відстоював етимологічне письмо
Рудольф Мох – священик, поет, учасник з'їзду, відстоював радикальну фонетичну реформу письма.
Вільгельм Гаммерштайн (Wilhelm Hammerstein) – генерал, командувач військового гарнізону у Львові, гарантував з'їзду безпеку
Іван Борисикевич – юрист, адвокат у Львові, заступник голови Головної Руської Ради, один з головних організаторів з'їзду
Михайло Куземський – священник, член митрополичої консисторії, заступник голови Головної Руської Ради, голова Галицько-Руської Матиці, учасник з'їзду.
Яків Головацький – науковець, священик, колишній учасник Руської трійці, учасник з'їзду, голова секції руської мови та літератури, претендент, а згодом – професор кафедри руської мови та письменства у Львівському університеті
Іван Жуковський – священик, парох церкви Петра і Павла на Личакові у Львові, учасник з'їзду, претендент на посаду професора кафедри руської мови та письменства у Львівському університеті
Юліан Лаврівський – юрист, голова секції права на з'їзді, згодом – відомий політик, один з лідерів народовецького руху
Генрик Яблонський (Henryk Jabłoński) – поет, студент Львівського університету, прихильник Руського Собору, учасник з'їзду
Антоній Петрушевич – священик, голова секції історії та географії на з'їзді, згодом – відомий історик русофільських поглядів
Василь Ільницький – вчитель, учасник з'їзду, згодом – директор Академічної гімназії у Львові
Антоній Павенцький – львівський адвокат, редактор "Зорі Галицької", член організаційного комітету з'їзду
Теодор Леонтович – працівник Кредитного товариства у Львові, секретар Головної Руської Ради, член організаційного комітету з'їзду
Йосиф Левицький – священик, автор "Граматики руської мови", викладач духовної семінарії в Перемишлі, учасник з'їзду, відстоював етимологічне письмо
Рудольф Мох – священик, поет, учасник з'їзду, відстоював радикальну фонетичну реформу письма.
Вільгельм Гаммерштайн (Wilhelm Hammerstein) – генерал, командувач військового гарнізону у Львові, гарантував з'їзду безпеку
Організації
Джерела
- Jan Kozik. The Ukrainian National Movement in Galicia: 1815 – 1849. Canadian Institute of Ukrainian Studies. Edmonton 1986.
- Богдан Сокіл. Питання української мови на з'їзді українських учених. Наукові записки ТНПУ. Серія: Мовознавство. – Вип. ІІ (30) 2018. Ст. 78-85
- Олександр Седляр. "Галицько-руська матиця": завдання, організація, члени товариства (1848-1870). Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 21/2012. Ст. 668-692
- "Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914" на підставі споминів написав д-р Кость Левицький, Львів, 1926, с.41-44
- Головацкий Я. Историческій очерк основанія Галицко-руской матиці и справозданье первого собору ученых руских и любителей народного просвіщенія. Львів, 1850, с.XXIX—XLIV
- John-Paul Himka. "The Construction of Nationality in Galician Rus': Icarian Flights in Almost All Directions." Intellectuals and the Articulation of the Nation. Edited by Ronald Grigor Suny and Michael D. Kennedy. The University of Michigan Press, 1999. 109-164
- Andriy Zayarnyuk. “Obtaining History: The Case of Ukrainians in Habsburg Galicia, 1848-1900”. Austrian History Yearbook 36 (2005): 121-147
Автор — Роман Мельник
Редагування — Василь Расевич